Ілона Волинська - Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

яскраві плями. Але те, що пролітало повз них — неможливо було розгледіти. Лише швидкість, лише вітер і нескінченна стрічка шляху під колесами.

Спочатку це було в кайф. Дівчатка горлали й сміялися й навіть намагались співати. Бліде обличчя покутника, здавалось, трохи порожевішало, в очах запалав захват від скаженої гонки.

Вони їхали, їхали, їхали… Летіли, летіли, летіли… Вітер весь час дмухав їм в обличчя. А довколишній світ весь час зливався в розмиті смуги.

Знуджено теліпаючи ногами, дівчата зиркали то на сірий асфальт, то на каламуть, що зусібіч заступала пейзаж. Покутник неначе відключився: сидів застигши, не рухаючи жодним м’язом. Ірка іноді зовсім забувала, що їхній непроханий супутник теж тут, на безмірному багажникові мотоцикла Білого Байкера. Тетянка, врешті-решт, тицьнулась носом Ірці в плече й спокійно засопіла. Ірка мимохіть позаздрила подрузі: на неї влаштували справжнє полювання, а вона спить!

— Як ви дізнались, що нам потрібна допомога? — перекрикуючи вітер, що бив у лице, загукала Ірка на вухо Білому Байкеру.

— Ти, подруго, не повіриш, голос почув! — озирнувшись через плече, загорлав Білий. Вітер зривав його слова й відносив геть. Ірка ледь зрозуміла, що він каже. — У дорозі чого тільки не буває, але щоб ось так прямо голоси! — Байкер покрутив головою. — Я вже був вирішив: зовсім крейзонувся Білий!

Ірка спохмурніла — знову цей загадковий голос! Спершу покутник, тепер Білий Байкер.

— А що сказав той голос? — спитала вона.

— Що якісь чуваки вчиняють не по-нашому й що треба їх гальмонути. Приїжджаю, дивлюся — справді! Ти, подруго, тепер нічого не бійся! Ми на Дорозі! Нема ще такої сили, яка змогла б зупинити на Дорозі Білого Байкера! — і він тріумфально загорлав: — Ніщо не зупинить нас!

— Ніщо? — сумнівно запитала Ірка, поглядаючи на предмет, що повільно зринав із каламутного марева простору.

Неквапом розсікаючи туман скаженої швидкості, попереду крутився чорно-білий міліцейський жезл.

— Менти! Ану тримайся! — закричав Білий Байкер і завалив мотоцикл на бік, розвертаючись по крутій дузі. Машина помчала у зворотний бік, лишаючи жезл позаду. — Що, з’їли?! — захоплено вигукнув Білий.

Він крутонув ручки мотоцикла. «Харлей» тріумфально заревів. Дорога лягала під колеса… Але переможний гуркіт мотоцикла затремтів, збився. Солідно розсунувши швидкісне марево, попереду зринув ще один чорно-білий жезл. Він недвозначно наказував зупинитись.

Четвірка сідоків дружно озирнулась. Один жезл майорів попереду, а інший чекав позаду.

— Оточили! Ех, Дорого, допомагай! — гикнув Білий Байкер і підняв мотоцикл дибки, розвертаючись на задньому колесі.

Багажник під пасажирами став вертикально, і покутник почав повільно сповзати вниз. Він змахнув руками, судорожно вчепився Тетянці в плечі і… потяг її за собою. Ірка схопила подругу за зап’ясток, а іншою рукою спробувала триматись за Байкера… Її пальці ковзнули по гладкій білій шкірі куртки… Наче гірлянда сосисок, уся трійця сповзла вниз.

Пролунав оглушливий ляск і, розкидавши швидкісне марево, навколо них постало звичайнісіньке світло. Білого Байкера не було — лише попереду непевно тремтіло повітря й, поступово віддаляючись, долинав гуркіт мотора й ледь чутний азартний крик: «Брешеш, не візьмеш!»

— Стій, повернися! — загукала Ірка.

Але Байкер їх уже не чув. Зате почули інші. Скажено завиваючи сиренами й мигаючи синіми блимавками, до трійці, що сиділа на шосе, під’їхали дві міліцейські машини.

Дверцята машини прочинилися, і з них горохом висипали хлопці в камуфляжі й чорних масках. На рукавах їхніх комбінезонів була емблема — голова старого вовка. Вони недвозначно спрямували автомати на дівчаток.

Покутник звівся на ноги. Схопивши Ірку й Тетянку під лікті, він кинувся геть від шосе й потяг дівчат за собою.

— Тікайте! — кричав він. — Мерщій! Тепер я їх точно затримаю! Сашко, я йду до тебе! — і покутник підштовхнув дівчат уперед.

Він рішуче розвернувся назустріч хвилі автоматників, що накочувалась на нього. Від його блідої хирлявості не залишилося й сліду. Руки зробились довгими, на них почали вигравати потужні м’язи, а на пальцях і справді виросли солідні пазурі. От лише очі…

— Може, не варто? — спитала Ірка, із сумнівом зазираючи покутникові в очі.

Але покутник уже й сам вирішив, що не варто. Камуфляжники були зовсім близько, дехто спинявся, тримаючи автомат на поготів…

Покутникова міць зникла, як повітряна кулька: плечі поменшали, а м’язи й пазурі зникли. Тільки ноги начебто стали довшими. Широкими стрибками він промчав повз дівчаток і кинувся геть від дороги, у степ.

— Здоровили! Дуже багато! Боязко! — долинув уже звичний лемент.

Хлопці в камуфляжі налетіли на дівчаток зі спини й… пробігли повз них. Вони кинулися в степ слідом за покутником, що накивав п’ятами. Лише один спинився поруч.

— Загін спеціального призначення «Сірі вовки», — хриплувато відрекомендувався він. — Дівчатка, ви як, цілі?

Тетянка очманіло кивнула.

Камуфляжник вихопив рацію й гордо доповів:

— Звільнення заручників пройшло успішно! Переслідування терориста триває…

— Зі змінним успіхом, — басовито зітхнули поруч.

Прямо над дівчатами постав літній плечистий чолов’яга. Як і коли він підійшов — подруги навіть не помітили. Хлопець у камуфляжі нервово затремтів, але відразу ж скинув долоню до чорної шапочки з прорізами для очей:

— Дозвольте доповісти…

— Уже доповів, — загув чолов’яга, поплескуючи рацію на поясі.

— Перепрошую; але наш… е-е… друг, він зовсім не терорист, — втрутилась Тетянка, стривожено поглядаючи вслід покутнику, який продовжував тікати, та його камуфляжному супроводу. — Він просто… просто…

Чолов’яга спідлоба зиркнув на дівчат, потім зненацька нахилився до землі. Його ніздрі здригнулись, затремтіли, й Ірці здалося, що невідомий міліцейський начальник принюхується до слідів! І запах йому категорично не подобається! Його обличчя гидливо сіпнулося, він випрямився й сказав:

— Не такий уже він простий, ваш так званий друг. Щоправда, він і не терорист, — і недбало махнув своєму підлеглому. — Припинити переслідування.

— Слухаю, — по-молодецькому гаркнув камуфляжник і, довірчо схилившись до Ірки, голосно прошепотів: — Майор завжди знає — винен чи ні. Жодного разу не помилився. Просто нюхом відчуває!

— Так мені ж і належить відчувати. Правду кажу, сестричко? — майор хижо посміхнувся.

— Не знаю, — пробелькотіла Ірка.

Ця проста відповідь чомусь здивувала майора так, що він наче остовпів:

— Тобто як — не знаєш? Ти що, не… — не доказавши, він нахилився до Ірки й сильно втяг повітря носом. Дівча навіть злякалося, що її зараз, як у мультиках, затягне майорові в ніздрю. — Та ні, я ж відчуваю, ти точно… — майор знову не доказав, тінь якогось здогаду промайнула в нього на обличчі, а потім на ньому з’явився полегшений вираз. — Зрозумів, ти, мабуть, просто ще не… Ну, тоді все гаразд!

Ірка, яка так нічого й не зрозуміла, витріщилася на майора.

— Ну, чого дивишся, ану мерщій обидві в машину, — скомандував той, підштовхуючи подруг до заднього сидіння