Курт Воннегут - Галапагос

така безглузда ідея, яку можна здійснити, але ми, звичайно, не станемо цього робити. Це просто так — подумати, побавитись…»

І тоді люди, наче в трансі, справді починають здійснювати такі ідеї — чи то змушують рабів битися на смерть у Колізеї, чи то спалюють когось живцем на площі за те, що він дотримується непопулярних поглядів, чи то будують фабрики, єдине призначення яких — убивство людей за конвейєрною системою, чи то висаджують у повітря цілі міста… Та хіба все перелічиш!

Десь у «Мандараксі» мало бути, хоч насправді його не було, таке попередження: «В добу великого мозку все, що може бути зроблено, буде зроблено — тож угамуйтеся».

Найкраще, що мав «Мандаракс» із цього приводу, була цитата з Томаса Карлайла (1795–1881):

Будь-якому сумніву можна покласти край тільки дією.

Сумнівом щодо того, чи може одна жінка запліднити іншу на безлюдному острові й без будь-чиєїсь допомоги, Мері поклала край тим, що почала діяти. Наче в трансі, вона стала відвідувати табір канка-боно на протилежному боці вулкана, беручи з собою Акіко за перекладачку.

І тепер я ловлю себе на тому, що пригадую свого батька, коли він був іще живий, — весь у чорнильних плямах, невдатний письменник у Кохосі. Він завжди сподівався продати бодай один свій твір кіношникам, щоб не найматися на випадкову роботу й узяти нам служницю — куховарку й прибиральницю.

Та хоч як він прагнув продати щось у кіно, в усіх його оповіданнях та романах ключовими були такі епізоди, що їх жодна людина зі здоровим глуздом ніколи б у кінофільм не вставила — якби вона, звісно, дбала про касовий успіх.

Отож і я розповім зараз про ключовий епізод, що його ніколи не залишили б у кіносценарії мільйон років тому. В цій сцені Мері Хепберн, наче під гіпнозом, стромляє свій правий вказівний палець спершу в себе, а потім — у вісімнадцятирічну дівчину канка-боно, щоб зробити її вагітною.

Згодом Мері придумала собі жарт із приводу тих необережних, непоясненних, просто безумних вільнощів, які вона дозволяла собі з тілом не однієї, а геть усіх дівчат канка-боно. На той час вона вже, однак, не розмовляла з єдиним колоністом, який зрозумів би цей жарт, тобто з капітаном, і тому мусила тримати жарт при собі. Якщо його виразити словами, то він звучав би так:

«Коли б я, ще бувши вчителькою в іліумській середній школі, тільки подумала таке зробити, то замість Богом забутої Санта-Росалії опинилася б у затишній камері Нью-Йоркської жіночої в’язниці».

10

Коли судно пішло на океанське дно, разом з ним там опинилися й кістки Джеймса Уейта, перемішані на підлозі великого холодильника з кістками рептилій та птахів-точнісінько таких самих, які живуть і нині. Тільки такі кістки, як в Уейта, тепер у плоть не вдягнені.

Його можна було, б, очевидно, визнати за різновид мавпи-самця, який умів ходити випроставшись і мав надзвичайно великий мозок, чиєю метою було, здавалося, керувати руками — кінцівками з вельми хитромудре зчленованими суглобами. Він міг би, мабуть, видобути вогонь. Та й користуватися тим чи іншим знаряддям.

Він міг би знати з десяток чи й більше слів.

Коли судно пішло на дно, єдиний, хто мав на острові бороду, був капітан. Через рік народиться його син Камікадзе. А ще за тринадцять років по тому на острові з’явиться друга борода, яка належатиме Камікадзе.

Сказав «Мандаракс»:

«Говорили ж мені, що не слід

Мати бороду, — бідкався дід.

В ній-бо, мов на гілках,

Всякий кублиться птах.

От і маєш!» — аж схлипував дід.

Едвард Лір (1812–1888)

На той час, коли судно пішло на дно, а колонії виповнилось десять років, капітан став вельми знудженою людиною, яка, по суті, не мала ані про що думати, ані чого робити. Більшість свого часу він згаював поблизу єдиного на острові джерела питної води біля підніжжя вулкана. Коли люди приходили по воду, він приймав їх, мов добрий, мудрий і дбайливий господар джерела. Усім — навіть дівчатам канка-боно, що з його слів не розуміли жодного, — капітан розповідав, яке саме цього дня джерело: чи б’є воно з розколини у скелі «дуже нервово», чи «дуже бадьоро», чи «дуже мляво», чи як там іще.

Насправді вода текла досить рівномірно, причому так було й за тисячі років до прибуття туди колоністів, і так триває донині, хоч необхідності в цьому джерелі люди тепер уже й не мають. І не треба бути випускником Військово-морської академії Сполучених Штатів, щоб зрозуміти всі його секрети. Річ у тому, що кратер вулкана збирає, наче гігантський келих, дощову воду, яка просочується крізь міцний шар вулканічних уламків і уникає пекучих сонячних променів. Повільно фільтруючись тими уламками, вода й виходить на поверхню джерелом.

І не міг капітан, хоч скільки зайвого часу він мав, якось поліпшити це джерело. Вода й так спокійнісінько витікала собі з тріщини у лавовій брилі й збиралася в природній чаші, що утворилась на десять сантиметрів нижче. Ця чаша була — і досі є — завбільшки з раковину для вмивання, що стояла поблизу центрального салону на «Скреготі віконниць». Коли чашу спорожнити, вона — з капітановою допомогою чи без неї — знов наповниться по вінця за двадцять три хвилини й одинадцять секунд; це з точністю визначив «Мандаракс».

Як мені описати капітана на схилі віку? Я б сказав так: він був сповнений німої безпорадності. Але, щоб дійти до цього, йому зовсім не треба було висаджуватись на безлюдну Санта-Росалію.

Сказав «Мандаракс»:

Безліч людей проживають життя у німій безпорадності.

Генрі Девід Торо (1817–1862)

Але чому німа безпорадність була тоді такою поширеною хворобою, особливо серед чоловіків? Тут я змушений знов виставити на осуд єдиного справжнього лиходія в моїй розповіді: надто великий людський мозок.

Нині в німій безпорадності ніхто не живе. Безліч людей провадили таке життя мільйон років тому через те, що пекельні комп’ютери в їхніх черепах не вміли бути стриманими чи бездіяльними й увесь час ставили все зухваліші цілі, а життя не могло їх реалізувати.

Здається я вже описав майже всі події та обставини, якими можна пояснити те дивовижне явище, що людство збереглося до нинішнього часу. Я пам’ятаю неначе химерні ключі до замкнених дверей, останніми з яких були двері до цілковитого щастя.

Одним з таких х