Тадеуш Доленга-Мостович - Знахар

старий Прокіп. — Адже Зенон першим їх рятував, людей покликав, до млина їх привіз та ще й по лікаря поїхав!

— Подумати лишень, — похитав головою сержант. — Отже, це таки правда, усе, про що він розповів. Зенон говорив про це, та я йому не повірив. Гадав, що він хоче себе виправдати, щоб у суді мати пом’якшуючі обставини. Видко, у нього справді сумління прокинулося.

— І що, він сам прийшов і зізнався?

— Сам. Каже, що лихий його підбив, і що він був п’яний… Ну, але я мушу все записати.

Прокіп запросив поліцейського до кімнат, де сержант опитав усіх домочадців як свідків. Свідчив і Антоній Косиба, проте розповів небагато. Він розповів лише те, що надав потерпілим першу допомогу. Потому жінки приготували сніданок, а сержант, скориставшись нагодою, запитав у знахаря, що робити, якщо протягом от уже кількох місяців коле в правому боці. Отримавши лікувальні трави, він подякував, розпорядився, аби у випадку смерті дівчини його негайно повідомили, попрощався й поїхав.

Проте Марися не помирала. Минав день за днем, а вона лежала нерухома й непритомна. Єдина зміна, що відбулася в її стані, то була лихоманка, яка з кожною годиною посилювалася. Личко, що було біле мов крейда, дедалі рожевіло, дихання з ледь помітного робилося швидким, судомним, уриваним.

Тричі на день знахар уливав між її зціплені вуста якийсь коричневий відвар, удень і вночі змінював на розпашілій голові й тріпотливому серці холодні компреси з ганчірок, змочених крижаною криничною водою.

Він іще дужче схуд і ще більше посивів. Його обличчя нагадувало мерця, тільки в очах жеврів розпач. Він утрачав будь-яку надію. Намарне всі його зусилля, намарне лікування, намарне дбайливий догляд. Він бачив, як із його рук вислизає це молоде життя, життя єдиної на світі істоти, заради якої він без вагань погодився би віддати власне.

За три дні він ублагав Василя, аби той поїхав до містечка по лікаря.

— Може, він щось зарадить, — мовив Антоній.

Василь поїхав, та повернувся ні з чим. Виявилося, що доктор затримався у Вільні надовго, і певне, нешвидко повернеться, бо має відвезти молодого Чинського аж за кордон.

Увечері Антоній Косиба послав до Пічок по тамтешнього вівчаря. Він анітрохи не вірив у дієвість його замовлянь, але потопаючий і за соломинку хапається.

Вівчар прийшов попри професійну зневагу до конкурента. Вбачав у цьому свою велику перемогу. Подивився на вмираючу, торкнувся її руки, потім підняв одну повіку, тоді другу, відтягнув нижню губу, придивляючись уважно до неї зсередини, тоді ледь помітно всміхнувся й щось забурмотів під носом, тримаючи руки над Марисиною головою.

Його старечі сукуваті пальці повільно стискалися, неначе він щось збирав, потім пересувалися аж до стіп і знову розтискалися, виконуючи рухи, немовби він струшував з них щось невидиме. Він повторив свої дії сім разів, бурмочучи закляття, у яких голосніше вимовляв хіба що кінець фрази:

— …на широкую реку, на чужую сторону, под жаркое солнце, под тёмную тьму, под месячный свет, на триста лет, вон за оконце!

Проказуючи останні слова, він раптом скочив до вікна, розчахнув його й вистромив руки, наказавши:

— А злийте-но мені швидше водою з дерев’яного цебра.

Хтось із присутніх виконав його прохання. Тоді вівчар узяв у жменю трохи розжареного вугілля з печі, присипав його жменькою трав, що їх він дістав з полотняної торбини, яка звисала йому через плече, а тоді почав ходити по кутках кімнати. У кожному зупинявся, дмухав на вугілля, доки від трав не здіймався димок, проказував отченаш і повертався до узголів’я помираючої, щоб звідти знову піти до наступного кутка.

Усі ці дії тривали близько години. Нарешті вівчар наблизився до Марисі, знову зазирнув під повіки й кивнув головою.

— Житиме, — упевнено мовив він. — Я відігнав смерть. Але смерть сильна. Вона й найдужчих замовлянь не послухається. Якщо вже заповзялася, то без здобичі, з порожніми руками не піде. Тому виберіть курку, і рівно опівночі отут, під вікном, заріжте. Ця хвора — панна, а чи заміжня?

— Панна, — відказав Косиба.

— Тоді треба білу курку. Маєте білу курку?

— Маємо, — кивнула головою Ольга, не на жарт перейнявшись.

— То заріжте її. А тоді зваріть, і чотири дні давайте хворій їсти. Боже борони, нічого більше, тільки ту курку і ту юшку, що з неї приготуєте. А тепер не дякуйте, бо це перешкоджає, а я собі піду. Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки, — відповіли присутні.

За вівчарем вийшли з хати всі, залишилася тільки Зоня. Вона легенько штовхнула в бік замисленого знахаря й запитала:

— Ну, як, Антонію, допоможе воно чи не допоможе?

— Не знаю, — знизав той плечима.

— Бо бачиш, я собі думаю, що такі речі, це задурманювання голови. Хіба від того, що він подимить і побурмоче, хворому якось полегшає? Мій покійний чоловік, що й світа побачив, і на війні побував, то тільки сміявся з того. Базікання й дим — то не ліки. Ти по-іншому лікуєш, то нащо кликав вівчаря! А той тепер усім казатиме, що там, де ти не міг раду дати, він допоміг. А ця Марися, якби мала видужати, то й так видужала б. Але тепер для тебе краще, аби померла, бо…

І вмовкла від Антонієвого погляду, сахнувшись під стіну.

— Та що ти, що ти, Антонію?! — швидко заговорила вона. — Я ж нічого поганого… Я лише хотіла тобі як краще… Їй-Богу. Я смерті нікому не бажаю… А ти відразу… Ій-бо, хтозна-що собі вигадуєш. Ну, не сердься, от, я сама опівночі тут під вікном курку заріжу. Біленьку виберу, геть усю білесеньку…

— Іди вже, Зоню, йди, залиш мене самого, — прошепотів знахар.

— Піду вже. Добраніч. Ти, Антонію, теж лягай, відпочинь. Бо геть охлянеш. А про курку, то будь певен. Зроблю все, як вівчар наказав. Добраніч.

Зоня вийшла й запала тиша. Лише свист, що вихоплювався з Марисиних грудей свідчив, що в цій тиші та спокої щось відбувається, щось квапиться, спішить до неухильного кінця.

Антоній підсунув табурет, оперся ліктем об край столу й вдивлявся в блакитні жилки на заплющених повіках дівчини.

Він зробив усе, що наказувало його вміння, наказував розум, ба, навіть усупереч розумові, усупереч переконанням те, що підказував розпач і прихований у якомусь далекому куточку душі інстинкт пошуку допомоги в незрозумілій і, можливо, неіснуючій могутності чарів.

Минав час, за шибками загусала ніч. Антоній Косиба думав, думав про себе, про свою долю, про своє життя, досі таке порожнє, таке нікчемне, не пов’язане ні з чим: ані з людьми, ані зі світом. Так, не пов’язаним. Бо пов’язує лише почуття.