Тарас Григорович Шевченко - Кобзар (сборник)

вдова свого сина,

Ту єдиную дитину.

Випроводжала сестра свого брата.

А сірому сиротина

Випроводжала: коня напувала

До зірниці із криниці,

Виносила збрую – шаблю золотую

І рушницю-гаківницю.

Випроводжала три поля, три милі,

Прощалася при долині.

Дарувала шиту шовками хустину,

Щоб згадував на чужині.

Ой хустино, хустиночко!

Мережана, шита.

Тілько й слави козацької —

Сіделечко вкрити.

Вернулася, журилася,

На шлях битий дивилася.

Квітчалася, прибиралась,

Що день божий сподівалась.

А в неділеньку ходила

Виглядати на могилу.

Мина літо, мина й друге,

А на третє линуть

Преславнії компанійці

В свою Україну.

Іде військо, іде й друге,

А за третім стиха —

Не дивися, безталанна,

Везуть тобі лихо.

Везуть труну мальовану,

Китайкою криту.

А за нею з старшиною

Іде в чорній свиті

Сам полковник компанійський,

Характерник з Січі.

За ним ідуть осаули

Та плачуть ідучи.

Несуть пани осаули

Козацькую збрую:

Литий панцир порубаний,

Шаблю золотую.

Три рушниці-гаківниці

І три самопали…

А на зброї… козацькая

Кров позасихала.

Ведуть коня вороного,

Розбиті копита…

А на йому сіделечко

Хустиною вкрите.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п'ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І везерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або Три царіє со дари.

Та сам собі у бур'яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу.

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур'яні.

І тяжко плакать.

І не знаю,

За що мене господь карає?

У школі мучилось, росло,

У школі й сивіть довелось,

У школі дурня й поховають.

А все за того п'ятака,

Що вкрав маленьким у дяка,

Отак господь мене карає.

Ось слухай же, мій голубе,

Мій орле-козаче!

Як канаю я в неволі,

Як я нужу світом.

Слухай, брате, та научай

Своїх малих діток,

Научай їх, щоб не вчились

Змалку віршовати.

Коли ж яке покрапиться,

То нищечком, брате,

Нехай собі у куточку

І віршує й плаче

Тихесенько, щоб бог не чув,

Щоб і ти не бачив.

Щоб не довелося, брате,

І йому каратись.

Як я тепер у неволі

Караюся, брате.

Неначе злодій, поза валами

В неділю крадуся я в поле.

Талами вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю.

І болящеє, побите

Серце стрепенеться,

Мов рибонька над водою,

Тихо усміхнеться

І полине голубкою

Понад чужим полем,

І я ніби оживаю

На полі, на волі.

І на гору високую

Вихожу, дивлюся,

І згадую Україну,

І згадать боюся.

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії,

Руді-руді, аж червоні,

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами.

А тут бур'ян, піски, тали…

І хоч би на сміх де могила

О давнім давні говорила.

Неначе люде не жили.

Од споконвіку і донині

Ховалась од людей пустиня,

А ми таки її найшли.

Уже й твердині поробили,

Затого будуть і могили,

Всього наробимо колись!

О, доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з ції пустині?

Чи, може, крий боже,

Тут і загину. І почорніє червоне поле…

– Айда в казарми! Айда в неволю! —

Неначе крикне хто надо мною.

І я прокинусь. Поза горою

Вертаюсь, крадуся понад Уралом,

Неначе злодій той, поза валами.

Отак я, друже мій, святкую

Отут неділеньку святую.

А понеділок?.. Друже-брате!

Ще прийде ніч в смердячу хату,

Ще прийдуть думи. Розіб'ють

На стократ серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію…

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами,

Віками глухо потечуть.

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу.

Перелічу і дні і літа.

Кого я, де, коли любив?

Кому яке добро зробив?

Нікого в світі, нікому в світі.

Неначе по лісу ходив!

А малась воля, малась сила,

Та силу позички зносили,

А воля в гостях упилась

Та до Миколи заблудила…

Та й упиваться зареклась.

Не поможе милий боже,

Як то кажуть люде.

Буде каяння на світі,

Вороття не буде.

Благаю бога, щоб світало,

Мов волі, світу сонця жду.

Цвіркун замовкне, зорю б'ють.

Благаю бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштрувати.

Щоб знав, як волю шанувати,

Щоб знав, що дурня всюди б'ють.

Минують літа молодії,

Минула доля, а надія

В неволі знову за своє,

Зо мною знову лихо діє

І серцю жалю завдає.

А може, ще добро побачу?

А може, лихо переплачу?

Води Дніпрової нап'юсь,

На тебе, друже, подивлюсь.

І може, в тихій твоїй хаті

Я буду знову розмовляти

З тобою, друже мій. Боюсь!

Боюся сам себе спитати,

Чи се коли сподіється?

Чи, може, вже з неба

Подивлюсь на Україну,

Подивлюсь на тебе.

А іноді так буває,

Що й сльози не стане.

І благав би я о смерті…

Так ти, і Украйна,

І Дніпро крутоберегий,

І надія, брате,

Не даєте мені бога

О смерті благати.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ (ПОЕМА)

Я. Кухаренкові. На пам'ять

7 мая 1857 року

Не на Вкраїні, а далеко,

Аж за Уралом, за Елеком,

Старий недобиток варнак

Мені розказував отак

Про сю криницю москалеву,

А я, сумуючи, списав,

Та рифму нищечком додав,

Та невеличку і дешеву

(Звичайне, крадене) зобгав

Тобі поему на спомини,

Мій друже щирий, мій єдиний!

I

Після великої зими

За Катерини за цариці,

Москаль ту викопав криницю;

А як він викопав, то ми

Оце й розкажемо в пригоді,

А ви записуйте – не шкодить

Такую річ і записать.

Бо се не казка, а билиця,

Або бувальщина, сказать.

Отак пишіть. Була криниця,

Ні, не криниця, а село,

Пишіть, давно колись було

Межи садами, при долині,

Таки у нас на Україні

Було те божеє село.

В селі тому вдова жила,

А у вдови дочка росла

І син малоліток.

Добре мати діток

Багатому, хвалить бога

В розкошах! А вбогій

Вдові не до того,

Бо залили за шкуру сала,

Трохи не пропала.

Думала іти в черниці

Або вбитись, утопитись,

Так жаль маленьких діток стало

Звичайне, мати, що й казать.

Та, може, ждався-таки й зять:

Бо вже Катруся підростала

(Катрусею вдовівна звалась),

Чи вік же їй продівувать?

Зносити брівоньки нізащо.

Хіба за те, що сирота?