Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

— Знаєш, перескочімо всі приємні моменти і почнімо з кінця. Насправді все дуже просто. Він поїхав. Сказав, що кохає мене і одного дня повернеться. Але так і не повернувся.

— Але ж він мусив піти, хіба ж ні? На війну.

— Мусив? Не знаю. Він сказав, що ніколи не подарує собі, якщо сидітиме і нічого не робитиме, тоді як його одноплемінників хапають і знищують. Сказав, що то його обов’язок. Гадаю, що той обов’язок означав для нього більше, аніж я. Та я чекала. Чекала і хвилювалася всю оту криваву війну, боячись, що кожен наступний лист може бути повідомленням про смерть. А потім, коли війна скінчилася, він написав, що ніяк не може повернутися. Бо в такому разі геть збожеволіє. Сказав, що завдяки армії навчився захищати себе і що йому більше нафіг не потрібна нянька в особі Пташки. Він поїде до Америки, підшукає нам домівку, а потім забере мене. Тож я знову чекала. Я чекала так довго, що якби насправді поїхала тоді до нього, то мені було б уже сорок років. Але Ейб зрештою зійшовся з якоюсь простачкою. І на цьому все й скінчилося. Як то кажуть, нічого не вдієш.

— Вибач. Я й гадки про це не мав.

— Це давня історія. Я вже нечасто витягую її зі своєї пам’яті.

— Ти винуватиш його в тому, що він кинув тебе, а ти так і застрягла тут?

Емма уважно поглянула на мене.

— А хто каже, що я тут застрягла? — сказала вона. І додала, зітхнувши: — Ні, я його не винувачу. Просто скучаю за ним — і все.

— І досі скучаєш?

— Кожного дня.

Емма скінчила сортувати листи.

— Ось і маємо, — сказала вона, закриваючи коробку кришкою. — Вся історія мого кохання — у запиленій коробці в стінній шафі.

Заплющивши очі, вона потерла перенісся. На якусь мить я побачив крізь її гладеньке обличчя стару жінку, якою вона мала бути тепер. Мій дід грубо розтоптав її бідолашне чутливе серце, і воно й досі кровоточило, хоч минули роки й роки.

Мені захотілося обійняти її, але щось зупинило. Ось вона переді мною: гарна, весела й дивовижна дівчина, яка — о, чудо з чудес! — здається, симпатизує мені. Але тепер я збагнув, що то не я їй подобався. Вона сохнула за іншим чоловіком, і я був лише замінником свого діда, його дублікатом. І цього достатньо, щоби зупинити будь-кого, хоч яким би сексуально збудженим ти не був. Я знаю хлопців, які обламувалися від однієї думки про зустріч із колишньою подругою свого приятеля. Тож якщо міряти мою ситуацію цією ж міркою, то зустрічатися з подругою свого діда було майже рівнозначно кровозмішенню.

Та не встиг я й оком моргнути, як відчув, що Емма притулилася до мене. Потім її голова опинилася на моєму плечі, і відчув, як її щока потихеньку потягнулася до мого обличчя. Якщо й справді існує така річ, як мова тіла, то мова її тіла промовляла: «Поцілуй мене!» За мить наші обличчя опиняться навпроти і мені доведеться вибирати: або потягнутися до неї губами, або серйозно образити, відштовхнувши. А я її уже образив, коли заперся в її кімнату і нишпорив у її листах. Не те, щоб мені не хотілося — насправді, дуже хотілося, — але сама думка поцілувати її за два фути від коробки з любовними листами від мого діда, зібраними з нав’язливою ретельністю, змушувала мене нервувати і почуватися не у своїй тарілці.

Раптом її щока торкнулася моєї, і я подумав: «Тепер або ніколи» — і бовкнув перший-ліпший вираз, здатний, на мою думку, вщент розбити Еммин романтичний настрій.

— А чи є що-небудь між тобою та Єнохом?

Вона враз відсахнулася, наче я запропонував їй піти до ресторану, де подають тушкованих цуценят.

— Що?! Ні! Звідки, заради Бога, тобі у голову наверзлася така маячня?

— Від нього. Коли він про тебе говорить, то у його голосі з’являється якийсь біль, і у мене виникло чітке відчуття, що він не хоче моєї присутності тут, у притулку, наче я йому чимось заважаю, встрягаю у його хтиву гру.

Емма отетеріло витріщилася на мене.

— По-перше, не має він ніякої «гри», у яку можна «встряти», це я тобі гарантую. Він — ревнивий ідіот і брехун.

— Та невже?

— Що невже?

— Невже він брехун?

Емма зіщулила очі.

— А чому це ти питаєш? Він що — поширює якісь дурні плітки?

— Еммо, що сталося з Віктором?

На її обличчі з’явився вираз потрясіння. Вона не чекала такого запитання.

— Єнох — маленький гидотний егоїст. Ну його к бісу!

— Тут є дещо, про що мені ніхто не хоче розповідати, тому я хочу дізнатися, що ви від мене приховуєте.

— Я не можу тобі розповісти, — сказала Емма.

— Це я вже чув! «Не можу, не можна!» Мені не можна говорити про майбутнє, тобі не можна говорити про минуле! Пані Сапсан зв’язала вас усіх міцними вузлами. Останнє бажання мого діда полягало в тім, що я мушу приїхати сюди і дізнатися правду. І я не міг цим бажанням знехтувати.

Емма взяла мою руку, поклала собі на коліно і прикипіла до неї поглядом. Здавалося, вона шукала на ній правильну відповідь.

— Маєш рацію, — нарешті озвалася вона. — Тут справді дещо є.

— Розкажи мені.

— Не тут, — прошепотіла вона. — Сьогодні увечері.

Ми домовилися зустрітися пізно того ж вечора, коли мій татко та пані Сапсан повкладаються спати. Емма наполягла на тому, що це єдиний можливий спосіб, бо тут навіть стіни мають вуха і нам буде вкрай важко вислизнути вдень удвох непоміченими. Щоби зміцнити ілюзію, що нам нема чого ховати, решту дня ми провешталися у дворі у всіх на виду, а коли сонце похилилося до обрію, я вирушив назад до болота сам-один.

* * *

У двадцять першому столітті той вечір був дощовий, і коли я добрався до бару, на мені жодної сухої нитки не було. Батька я застав удома. Він сидів за столом, обхопивши долонями пляшку пива, тож я підсунув до нього стілець, всівся поруч і, витираючи обличчя серветкою, почав свої вигадані історії про те, як провів день. (Я дізнався про брехню одну цікаву річ: чим більше брешеш, тим легше брехати.)

Він майже не слухав мене.

— Гм, цікаво, — казав