Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

От… А ти, якщо розповідати не хочеш, то я ж не чіпляюся, я так просто… Поговорити.

Антон вигнувся, намагаючись дотягтися до середини спини. До того місця, куди ввійшов ніж; нічого не було. Помацав — зовсім гладка шкіра.

— Це спочатку моторошно, — сказав Сашко. — А потім — нічого… Втягуєшся. Головне — ні про що не думати. Ось Вова ваш. У Мела нападаючі міняються, як у малюка памперси… А Вова тримається. І ти тримайся…

Дзюрчала вода.

— Що тепер? — запитав Антон.

— Грати.

— Знову? А…

— Часу ж немає, — сказав Сашко якось дуже сумно. — Найнеприємніше… часу тут немає. Ні ранку, ні ночі… Нічого. Майданчик і душ. Ось і все. І, якщо Людовик дозволить, можна посидіти в затінку… Але тобі треба в Мела проситися. А він, по-моєму, зліший.

Антон згадав, як Людовик витирав ніж об колошу. Мел — зліший?

* * *

Він пам’ятав зелений двір під ногами, скрип бляшаного козирка, похмуру рішучість когось за щось покарати.

Себе? Оленку? Маму?

Весь останній місяць він знаходив і виписував у блокнот висловлювання великих і просто відомих. Про те, що події мають властивість розвиватися від поганого до гіршого; що коли неприємність має статися — вона неодмінно станеться; про те, що єдиний вільний вибір у цьому рабському житті — відмова від нього.

Він пам’ятав момент поштовху. Він навіть політ трохи пам’ятав. Мить, завмирання, і кров у жилах перетворилася, здається, на холодець…

І він знав, що було потім. Він чомусь надто багато звідкись знав.

Мати повернулася з роботи, вимила руки й заходилася коло вечері. На столі в кухні стояв маленький телевізор, там крутили серіал…

Телефонний дзвінок задзвонив одночасно на екрані — і в передпокої.

Мати витерла рушником руки і взяла трубку.

І голос, незнайомий та офіційний, запитав її, чи вона така-то.

І тоді вона все зрозуміла.

* * *

…Сашко й справді закинув — красиво завершив атаку зелених майок.

І одразу впав, бо йому в шию вп’ялася коротка стріла з чорним оперенням.

— Її висмикувати важко, — сказав хтось, здається, Олег.

Висмикнули. З маленької дірочки викотилася велика крапля крові, сповзла вниз, залишаючи навколо шиї червону спіральну доріжку. Докотилася до улоговинки між ключицями, зупинилася; Сашко провів по шиї тильним боком долоні. Не витер — розмазав.

Вова з Антоном провели кілька комбінацій, але безрезультатно.

— Тобі кидки треба вдосконалювати, — сердито виказував Вова. — Бо комбінуй — не комбінуй, а результативності ніякої… Команду підводиш!

Людовик був задоволений, погойдував гострим носком черевика. Мел гриз соломину.

Антон утомився. М’язи слухалися, і ноги були легкими, наче на розминці, а проте всередині він утомився смертельно. Зверху палило невидиме сонце, під ногами зблискував закляклий сніг, жовтогарячою блискавкою метався перед очима яскравий пухирчастий м’яч. Вова щось казав — Антон розумів з п’ятого через десяте.

— Тошо, — покликав Мел. — Підійди сюди…

Антон підійшов. Тінь паркана впала на обличчя — на мить зробилося легше.

— Тошо, — сказав Мел. — Я на тебе розраховую, правда? Опануй себе, інакше… в мене вже двоє кандидатів на твоє місце… Зрозумів?

— Мені б відпочити, — вимовив Антон.

— Не треба тобі відпочивати… Ти в прекрасній фізичній формі, тому або ти зараз граєш — або топаєш куди слід… Зрозумів?

Антон мовчки кивнув. Повернувся на майданчик; перед ним розступилися.

— Грай, — сказав Сашко благально. — Там — гірше. Повір.

* * *

Ранку не було. Не було ночі. Ніхто не лягав спати. Антон тільки тепер зрозумів, що це таке — бути без часу.

Можливо, вони грали день. А може, тиждень. А може, рік. М’язи не утомлювалися — не витримували нерви. Гра ставала дедалі напруженішою; фол ішов за фолом, штрафний за штрафним. Суперники, колись більш ніж лояльні один до одного, тепер, як тільки що, сипали образами і навіть намагалися вдарити. Рахунок був тисяча двісті шістдесят чотири — тисяча двісті шістдесят на користь команди Мела. Антон набрав дев’ятсот двадцять шість очок і зробив чотириста п’ять «підборів».

Здається, Людовик і Мел теж захопилися. І теж посварилися; вони сиділи, не дивлячись один на одного, і з кожним кидком стрімкіше розгортали «гонку озброєнь».

Антон дістав спочатку каменем у потилицю. Потім дротиком — у шию. Потім ножем у спину. Потім стрілою в сонну артерію. Далі під час його кидка пролунав постріл; м’яч прокотився по кільцю і не потрапив у кошик. Поки Антон лежав на снігу з кулею в попереку, Мел і Людовик стиха з’ясовували стосунки: Мел твердив, що суперник вистрілив не в момент кидка, а раніше, а Людовик пропонував йому програвати з гідністю.

Аби помститися, Мел теж почав стріляти по гравцях Людовика, причому кулі в нього були, як для полювання на слона. Олега, коли той атакував, він убив, разів зі сто, а Сашка — двісті сімнадцять разів, причому останнім пострілом розтрощив Сашкові голову, і той хвилин кілька лежав під кільцем, перш ніж зміг підвестися.

— Розібрали гравців! — репетував Вова.

— Не гальмуй! На швидкості! — кричав Сашко.

Рахунок був тисяча триста дев’яносто шість — тисяча триста дев’яносто вісім на користь команди Людовика, коли Мел витяг вогнемет…

* * *

Зі стелі зривалися краплі — важкі й прозорі та дуже холодні, порівняно з рештою води.

Пара густіла. Здавалося, що дивишся на світ крізь шкільну вимочку.

На Сашковому тілі не зосталося й сліду від кіптяви, а він усе тер і тер боки, плечі, спину. Обличчя. Коротко стриженого чуба.

— …А буває, сором зізнатися, — казав Вова. — Сором зізнатися людям, яку підлість зробив…

— Дурість, — підказав, поморщившись, Олег.

— Підлість, — хрипко відгукнувся Сашко. — Правильно Вован каже.

— А я вихованець дитбудинку, — з викликом докинув Олег. — Кому я потрібний?

— У тебе діти могли бути, — докірливо сказав Сашко.

— А могли й не бути, — огризнувся Олег. — Це ви, в кого мати там, батько, хто через жуйку повісився — ви дурні. А в мене іншої дороги не було… Хоч так, хоч сяк пришили б…

— Ти б рота затулив… Хто, ти сказав, через жуйку повісився?!

Антон потихеньку відійшов убік. Відвернувся обличчям до стіни.

Гаряча вода хльоскала по маківці.

* * *

…Не за один день. Повільно. Впродовж місяців.

Тоді ще був час.

Уже півроку відтоді, як Оленка вийшла заміж. Її живіт був, як величезний баскетбольний м’яч. Кумасі теревенили, що весілля сталося через те, що вона «влипла», і вмовляли Антона «не переживати». Бо, як мовиться, невелике щастя.

Антон слухав. Не кивав, але й не заперечував. Тільки потім, повернувши додому, довго мив руки, вуха, тер милом щоки.

Шкіра на обличчі невдовзі почала лущитися.