Густав Майрінк - Ґолем

її ім’я. Якби моя воля, я б здер з нього шкіру й добряче посипав перцем! Ото вже високе панство! Та вбивці вони всі до одного! Ніби немає іншого способу обійтися з дівкою… — додав він з цинічною усмішкою на устах.

Лють нуртувала в мені, руки свербіли зацідити мерзотникові межи очі. Щоночі він хропів на лежаку, де раніше спав Лапондер. Я полегшено зітхнув, коли парубійка нарешті звільнили. Та не так легко було від нього звільнитися — його слова уп’ялися у мене, наче зазубрені стріли…

Майже постійно, головно вночі, мене точили моторошні підозри: жертвою Лапондера могла стати Міріам. Що більше я відганяв їх від себе, то глибше в них ув’язав, аж доки це не стало майже нав’язливою ідеєю.

Іноді, особливо тоді, як місяць яскраво світив крізь ґрати, мені ставало легше: я міг оживити в уяві години розмов з Лапондером, і глибоке співчуття до нього пом’якшувало мою муку. Та ненадовго… Жах повертався знову, я бачив перед собою замордоване, обвуглене тіло Міріам, і ледь не тратив розум від страху.

Слабкі зачіпки моїх підозр збивалися тоді докупи у цілісну картину жахливих, невимовно моторошних подробиць.

На початку листопада, десь о десятій вечора — було вже темно, мов у льоху; мій розпач досяг апогею, і я, щоб не завити на повний голос, упився зубами, мов спрагла тварина, у сінник, — двері камери несподівано відчинилися. Мені звеліли йти до слідчого. Ноги підгиналися від ослаблення, я ледве плентався, похитуючись.

Сподівання покинути коли-небудь цю жахливу будівлю, давно вже вмерло в мені. Я знав усе наперед: холодні запитання, звичне глузливе блеяння з-за конторки, а потім — знову темрява камери.

Барон Ляйзетретер уже пішов додому, у кабінеті мене зустрів лише старий горбатий писар з павучими пальцями.

Я тупо чекав, що буде далі.

Упало в вічі, що вартовий, увійшовши разом зі мною до кабінету, добродушно мені підморгував, але я був надто виснажений та пригнічений і не завдавав собі труду здогадуватися, що б воно мало означати.

— Слідство з’ясувало, — почав писар, крекнув, виліз на крісло і довго нишпорив у паперах на полиці, перш ніж повести далі: — що вже згаданий Карл Цотман перед смертю мав, вочевидь, таємне побачення з незаміжньою дівицею, колишньою повією Розіною Метцелес на прізвисько Руда Розіна, яку потім викупив глухонімий художник, витинальник силуетів, з корчми Каутський на ймення Яромир Квасничка, що на цей час є під наглядом поліції. На теперішній момент Розіна Метцелес уже кілька місяців перебуває у зв’язку на правах коханки з Його світлістю князем Феррі Атенштедтом. Згаданого Карла Цотмана хитрощами заманили до покинутого підземного льоху будинку за номером 21873-ІІІ на Півнячій вулиці і там замкнули, покинувши його помирати від голоду чи від холоду. Вище згаданий Карл Цотман… — виголосив писар, зиркнувши поверх окулярів, затнувся і почав гортати папери.

— Далі слідство з’ясувало, що у вищезгаданого Карла Цотмана, найвірогідніше вже після настання смерті, було вкрадено всі наявні при ньому особисті речі, зокрема кишенькового годинника з подвійною покришкою, — писар підняв годинника за ланцюжок. — Не взялося до уваги дане під присягою свідчення Яромира Кваснички через брак довіри до відповідача, майстра витинанок, сина померлого сімнадцять років тому пекаря-проскурника Кваснички, нібито він знайшов годинника в ліжку свого збіглого брата Лойзи й продав покійному нині лахмітникові Ааронові Вассертрумові.

Далі слідство з’ясувало, що на момент знайдення тіла у задній кишені штанів згаданого Карла Цотмана виявився нотатник, у якому він, вочевидь, незадовго до смерті зробив кілька записів, що можуть пролити світло на обставини злочину й допомогти відповідним державним органам затримати злочинця.

Узявши до уваги нотатки покійного Цотмана, прокуратура бере під підозру Лойзу Квасничку, який на цей момент переховується від правосуддя, і водночас припиняє слідство в справі різьбяра камей Анатасіуса Перната, а також постановляє звільнити його з попереднього ув’язнення.

Прага, липень

Підпис

Д-р барон фон Ляйзетретер

Земля пішла мені з-під ніг, і я на мить втратив свідомість.

До тями прийшов, сидячи на стільці, тюремний наглядач приязно поплескував мене по плечі.

Писар зберігав незворушний спокій, затягнувся понюшкою тютюну, висякався і сказав:

— Оголошення постанови затрималося аж до нині, бо Ваше ім’я починається літерою «П», вона ж в абетці стоїть ближче до кінця, — а тоді зачитав решту:

— Окрім того, постановлено довести до відома Анатасіуса Перната, різьбяра камей, що, згідно з заповітом померлого у травні студента медицини Іноценза Харусека, він успадковує третину всього майна згаданого студента. Зобов’язати А. Перната підписати цей протокол.

З тими словами писар занурив перо в чорнило й заходився щось писати. Я гадав, він за звичкою почне блеяти, але він не блеяв.

— Іноценз Харусек, — сам того не усвідомлюючи, повторив я услід за ним.

Наглядач нахилився наді мною і прошепотів на вухо:

— Незадовго до своєї смерті він приходив до мене, доктор Харусек, цікавився Вашим самопочуттям. Передавав Вам велике вітання… Тоді я, звісно, не мав права того Вам переказати. Суворо заборонено. Страшною була його смерть… Він наклав на себе руки. Доктора Харусека знайшли мертвим на могилі Аарона Вассертрума, він лежав на ній долілиць. Перед тим викопав дві глибокі ямки, перерізав собі вени й запхав руки в ті ямки. Так і стік кров’ю. Певно, стратив розум той пан Хару…

Писар з гуркотом відсунув стільця і простягнув мені перо для підпису.

Потім гордовито випростався і звелів тоном свого начальника-барона:

— Вартовий, проведіть цього чоловіка!

Як колись дуже-дуже давно, сторож у вартівні, при шаблі та в підштаниках, зняв з колін кавовий млинок. Тільки тепер він не обшукував мене, навпаки, повернув коштовні камені, гаманець з десятьма гульденами, пальто і решту дрібничок…

Я опинився на вулиці.

— Міріам! Міріам! Нарешті ми скоро побачимося! — я ледь погамував крик шаленої радості.

Була вже, мабуть, північ. Каламутний місяць, наче тьмяний мідний таріль, плив у імлі.

Під ногами чвакала грязюкою бруківка.

Я підкликав екіпаж, який в тумані скидався на скорчене доісторичне чудовисько. Ноги не слухалися, я відучився ходити, похитувався. Мої ступні стали нечулими, наче в паралізованого…

— Кучере, відвезіть мене якнайшвидше на Півнячу вулицю 7! Зрозуміли? Півняча, 7!

Свобода

Проїхавши кілька метрів, екіпаж спинився.

— Півняча вулиця, вельможний пане?

— Так, але швидко!

Екіпаж трохи прокотився і знову став.

— На Бога, що тепер?!

— Півняча, кажете, вельможний пане?

— Так, так!

— На Півнячу не заїхати!

— Чом би це?

— Там усюди зірвано бруківку. У єврейському кварталі ведуться ремонтні роботи…