Стівен Кінг - Чорний дім

разом: «Так!» Тепер після легкої розминки давайте потанцюймо під музику Вуді Германа і «Дикого коріння». Ця мелодія присвячується всім вам, любі дами, зокрема леді, від якої пахне парфумами «Калікс».

Ребекка сміється й каже:

— О Боже! — Він упізнав її парфуми.

Темп змінюється, лунає повільна пісня «Вілд Рут», Хермі Ботчвін ступає крок назад, простягає руку і обкручує Ребекку. З перших же акордів танцю він підхоплює її і, змінивши напрямок, вони кружляють, все далі віддаляючись від платформи, де поруч із містером Торвальдсоном стоїть Еліс Везер, яка пильно розглядає Симфонічного Стена.

— Особлива леді — це мабуть ви, — каже Хермі, — ваші парфуми божественні.

— Де ви навчилися так танцювати? — запитує Ребекка.

— Ми з братом виросли в місті. Ми вчились танцювати під музичний автомат у «Alouette’s» в Ардені. — Ребекка знає «Alouette’s» — на головній вулиці Ардена; але на тому місці, де колись був кіоск із газованою водою, тепер буфет, а музичний автомат зник приблизно в той час, коли Джоні Матіс втратив свою популярність. — Хорошого танцюриста слід шукати серед тих, хто виріс у місті. Том Том завжди був найкращим танцівником у всій окрузі, і навіть зараз, перебуваючи в інвалідному візку, він чудово відчуває ритм.

— Містере Стен, йоу-хоу, містере Стен? — Еліс Везер здіймає голову, підносить долоні до рота й вигукує:

— Ви приймаєте замовлення?

Приглушений, грубий голос, схожий на звук тертя двох каменів, говорить:

— Я перший, стара.

Таке зухвале хамство змушує Ребекку зупинитись. Хермі наступає правою ногою на її ліву і швидко забирає, тож Ребекка не зазнала жодної шкоди. Чарльз Бернсайд стоїть над Еліс, втупивши свій погляд у Торвальда Торвальдсона. Торвальдсон поступається назад і смикає за руку Еліс.

— Безумовно, моя люба, — нахиляючись говорить Стен. — Скажіть мені своє ім’я і назву пісні, яку б ви хотіли почути

— Я Еліс Везер, і…

— Я перший, — голосно повторює Берні.

Ребекка бачить, що Гермі, насупившись, похитує головою. Можливо, він і виріс у місті, проте він такий же боягуз, як містер Торвальдсон.

— «Місячне сяйво», будь ласка, Бенні Ґудмана.

— Ти тупа? Зараз моя черга. Я хочу «Кошмар леді Маґовен» Вуді Германа. Чудова пісня.

Гермі нахиляється до вуха Ребекки Вілас:

— Ніхто не любить цього типа, він завжди домагається свого.

— Не цього разу, — каже Ребекка. — Містере Бернсайд, я хочу, щоб ви…

Симфонічний Стен змушує її замовчати помахом руки. Він повертається до того, кому належить цей надто неприємний голос.

— Не можу, містере. Пісня називається «Сон леді Маґовен», вибачте, але цієї енергійної пісні, на жаль, я сьогодні з собою не взяв.

— Гаразд, а як щодо «Не можу почати», але щоб у виконанні Бенні Беріґана?

— О, мені вона теж подобається, — говорить Еліс. — Так, вмикайте «Не можу почати».

— З радістю, — каже Стен голосом Генрі Лайдена.

Не виконуючи жодних трюків із платівкою, він просто змінює її на одну з тих, що лежать у першому ящику. В нього, здається, на диво, погіршився настрій, проте він підходить до мікрофона і каже:

— Я облітав літаком увесь світ, брав участь у революціях в Іспанії. «Не можу почати». Присвячується Еліс у блакитній сукні й любителю нічних фантазій.

— Ти як мавпа на жезлі, — каже Берні.

Починається музика. Ребекка поплескує Гермі по передпліччю і прямує до Чарльза, котрий ніколи не викликав у неї жодних емоцій, крім легкої огиди. Зараз це відчуття стало ще сильнішим, образа і роздратування змушують її сказати:

— Містере Бернсайд, ви маєте вибачитись перед Еліс і нашим гостем, оскільки ви поводитесь грубо, як нестерпний хуліган, а тоді я хочу, щоб ви повернулися до своєї кімнати, де вам і місце.

Її слова не дають ніякого ефекту. Плечі Бернсайда раптом опускаються, на обличчі — широкий оскал, він дивиться порожніми очима в нікуди. Здається, він десь так далеко, що не зміг би пригадати навіть власного імені, не те щоб Бенні Беріґана. У будь-якому разі, Еліс Везер танцює вже десь далеко, а Симфонічний Стен повертається на задню частину платформи і при світлі прожектора, здавалось, глибоко замислюється.

Немолоді пари танцюють, похитуючись вперед-назад. Збоку Гермі Бучер удає, що танцює, а сам глузливо спостерігає.

— Вибачте за все це, — каже вона Стену/Генрі.

— Вам немає за що вибачатись. «Не можу почати» — це була улюблена пісня моєї покійної дружини. Я багато думаю про неї останніми днями. Тож просто трохи зніяковів. — Він проводить долонею по своєму гладенькому волоссі, а тоді струшує руки, явно повертаючись до ролі.

Ребекка вирішує залишити його наодинці. Вона фактично хоче залишити наодинці всіх на деякий час. Посилаючись на обов’язки, вона просить вибачення у Гермі, проходить крізь натовп і зачиняє за собою двері кімнати для відпочинку. Якимсь чином старий Берні наздоганяє її в коридорі. Він ледве човгає до відділення «Маргаритка», похнюпив голову і волочить ноги, не відриваючи їх від підлоги.

— Містере Бернсайд, — каже вона, — ви можете дурити будь-кого іншого, але знайте, мене не надурите.

Старий збільшує кроки і обертається. Спершу повертає ступню, тоді коліно, тоді покручену кістляву талію, другу ступню, а тоді нарешті, неначе трупний, тулуб. Голова Берні звисає, немов тримається на тонкій стеблині, пропонуючи для розгляду плямисту шкіру. Довгий ніс стирчить, як криве кермо велосипеда. З тією ж жахливою повільністю його голова підводиться, щоб продемонструвати каламутні очі й натягнутий рот. Спалах справжньої мстивості спалахує в його тьмяних очах, неживі губи перекручуються. Налякана Ребекка інстинктивно відступає крок назад. Рот Берні безупинно розтягується, утворюючи жахаючий вишкір. Ребекка хоче втекти, проте злість на образи цього нікчеми змушує її вистояти.

— Леді Маґовен наснився страшний, страшний кошмар, — повідомляє їй Берні. Він говорить так, неначе перебуває під впливом наркотиків або дуже сонний. — І леді Софі теж сниться кошмар. Ще страшніший. — Він хихотить. — Король був у своєму будинку для прийому гостей, рахував своїх солоденьких. Саме це і снилось Софі, коли вона заснула. — Його хихикання поступово гучнішає, і він каже щось схоже на «містер Манчин». Його губи ворушаться, виставляючи напоказ жовті криві зуби, а змарніле обличчя змінюється. Виявлення здорового глузду, здається, робить його риси ще різкішими. — Ви знаєте містера Маншан? Містера Маншан і його малетького друга Ґорґа? Ви знаєте, що сталося в Чикаґо?

— Припиніть негайно, містере Бернсайд.

— Ви снаєте Фгідс