Володимир Кирилович Малик - Князь Кий

Ворон відкашлявся.

— Братіє! Вої! Гляньте довкола — скільки трупу гуннського лежить на землі! — показав рукою. — Не нашого, як було це на Широкому Березі, а ворожого!… Скількох воїв своїх найкращих втратив сьогодні Ернак! І жоден з них уже не підніме на нас шаблю, не вистрілить з лука!… А хто спричинився до цього?… Хіба не наш молодий воєвода?… Ось він стоїть там, поряд з іншими, і радіє так само, як і всі! Радіє з перемоги, яку ми здобули завдяки його розумові, кмітливості і досвідченості!… То питаю вас усіх, родовичі, чи не обрати нам у цей тривожний і важкий для всього племені нашого час цього достойного мужа князем нашим полянським? Адже без князя жити не можемо! А хто сьогодні достойніший серед нас бути ним? Хто сьогодні привів нас до перемоги і приведе завтра?… Кий!… Оберемо ж його князем, щоб плем’я наше не зосталося без голови!

Ворон підняв угору списа, потряс ним, і вслід за ним усі вої підняли списи й загукали:

— Кия хочемо князем! Кия! Кия!…

Коли гомін трохи улігся, старійшина сказав:

— Підніміть князя на щит! Хай усі бачать його!

Молоді руси враз підняли Кия над головами, стали в колі, поряд з Вороном. Старійшина зняв у себе з-за спини торбину, яку мав кожен воїн, розв’язав її і щось дістав з неї. А коли розгорнув, усі побачили в його руках червоне корзно.

— Ось, братове, готував колись для себе… Бо хто ж із воїв не мріяв стати воєводою чи князем?… А тепер з радістю вручаю нашому обранцю! — і накинув корзно Києві на плечі. — Хай наш князь носить це корзно з честю й достойністю і завжди пам’ятає, що дістав його з наших рук! Щоб не загордився! Щоб знав, що князь має владу над кожним із нас, а віче має владу над князем!

Кий приклонив коліно, вийняв з піхов меча і, поцілувавши його блискуче лезо, відповів:

— Дякую, друзі, за честь, за довір’я! І клянусь ніколи не забувати, з чиїх рук дістав це корзно! Дбатиму про плем’я, як про свій рід, а віче поважатиму, як поважаю звичаї і покон предків наших!

— Що ж нам тепер робити, князю, — кажи! — спитав Ворон. — Гунни втекли… Може, повернемося до своїх вогнищ?

Кий підвівся, окинув оком воїв.

— Ні, старійшино, — відповів твердо, — повертатися назад, до наших осель, зарано! Гуннів ми тільки зупинили, але не знищили. Вони сильні і не облишили наміру примучити нас…

— Отже, ідемо далі на північ?

— Так, ідемо на північ!… Там теж наша земля!

— Коли ж вирушаємо?

— Зараз… Поки гунни отямляться, ми відірвемося від них на багато поприщ… Забирайте зброю, поранених, — і в путь! Прямо через болото!… До вечора повинні бути біля Трьох Могил. Там переночуємо, а завтра — далі…

НА НОВІ ЗЕМЛІ

Не встигла холодна дніпровська хвиля прийняти в своє лоно Цвітанку, як шелеснули кущі верболозу й одночасно свиснули дві стріли. Одна влучила Лютові в спину, і він упав сторчма до кореневища верби. А друга вп’ялася в бік Мисляті, від чого той спочатку завертівся на березі, мов укушений гадюкою, а потім шубовснув у воду.

Малк не став дожидатися третьої й кинувся ниць на землю, просячи пощади.

З кущів вискочило двоє — Хорив і Боривой. Хорив відразу, не роздумуючи, стрибнув у воду, де, захлинаючись, борсалася Цвітанка, а Боривой, наступивши Малкові ногою на спину, приставив йому до потилиці вістря меча.

— Не ворушись, а то обезголовлю!

Хорив виріс на Росі і плавав, як риба. Він миттю підхопив дівчину попідруки, підняв її голову над водою. Потім, сильно загрібаючи, підплив на мілке і зі своєю важкою ношею вийшов на берег.

— Жива? — кинувся Боривой.

— Жива, — відповів Хорив. — Та коли б запізнилися хоч на хвилину, сталося б непоправне…

Боривой штурхонув Малка під бік ногою.

— Мерзотнику, тебе варто прикінчити, мов собаку! Як і тих двох!

Малк заблагав:

— Я ні в чому не винен! Не вбивайте мене!

— Ти разом з ними викрав мою сестру, разом з ними запроторив на пасіку до старого бортника, а потім наздоганяв і замалим не став убивцею її!

— Я підневільна людина… То все Чорний Вепр… Не вбивайте мене!…

— Облиш його, Боривою! — сказав Хорив. — Відбери зброю, коня і — відпусти!…

— Як? Відпустити такого негідника? — вигукнув улицький княжич і люто блиснув очима. — Та він же відразу наведе на наш слід людей Чорного Вепра!

— Не наведу! Клянуся Перуном, клянуся Світовидом — не наведу! — знову заблагав Малк, підводячись на коліна. — Ви не знаєте мене… Я теж ненавиджу Чорного Вепра, як і ви! Я був вірний йому до того часу, поки він не відвернувся від наших воїв, які гинули під копитами гуннських коней, поки не переметнувся на бік Ернака… Я був вірний йому, поки він не побив мого дідуся-бортника, поки не познущався над ним, як над псом!… Повірте мені!… Хочете — піду з вами…

Здавалося, отрок не брехав — говорив щиро.

Боривой завагався і вклав меча до піхов. А Хорив, пильно вдивляючись у широко розкриті очі Малка, сказав:

— Ну, що ж — повіримо тобі, хлопче, на слово. Може, й справді ти чесна людина… Іди собі на всі чотири сторони. Але з нами тобі поки що не по дорозі. Спочатку доведи свою відданість полянському племені — тоді приймемо тебе з охотою!

— А як я можу довести? — Малк підвівся і став насупроти Хорива.

— Цього не знаю. Сам зумій!

— Гаразд, постараюся… А за те, що подарували життя, дякую. Ніколи не забуду цієї хвилини! — і отрок прудко шуснув у прибережні кущі.

Тим часом Цвітанка розплющила очі.

— Де я? Що зі мною?

Впізнавши Боривоя і Хорива, злякалася.

— Ой, ви?

Боривой обняв сестру. На його очах виступили сльози.

— Не лякайся, сестронько… Це справді ми — Хорив і я.

— Як ви тут опинились?

— Ми йшли слідом за твоїми ворогами і врятували тебе…

— А Кий?…

— Кий весь час був з нами… Та коли напали гунни, він залишив нас тут, а сам помчав до Кам’яного Острова, щоб піднімати людей…

— З ним нічого лихого не станеться?

Боривоя вразило, що сестра турбується про Кия і ні словом не згадала батьків, про смерть яких і не здогадувалась. Та він стримано відповів:

— Ти ж знаєш — якщо боги не захочуть, то з його