Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Розділ 55: “Спокій, якого не буде”

Декілька днів Алія жила в тиші. Не та, що заспокоює, а та, що давить зсередини. Вона не виходила з дому, готувала Айші улюблені страви, читала їй книжки, обіймала її, вдихаючи знайомий дитячий запах тепла й любові. Весь світ звузився до цієї маленької істоти з допитливими очима й щирим сміхом — доньки, що була сенсом її життя.

Та думки не давали спокою. Що далі? Може, піти з роботи, переїхати, втекти знову? Але щоразу, коли вона думала про кухню ресторану, запах свіжої випічки, гордість в очах Армана — вона розуміла: вона любить цю справу. І вона сильна. Вона збудувала нове життя з нуля. Не Карім має силу ламати її долю — вона більше не та, що колись.

Зібравшись, вона вирішила: вона піде на роботу. Доньку відведе до Ельфан — сьогодні не той день, коли серце дозволить залишити Айшу в чужому місці. Щось було не так — тривога, як тінь, плелася за кожним її кроком.

Ельфан, як завжди, прийняла їх з теплом. Айша, радісно обійнявши бабусю, одразу почала показувати улюблену ляльку. Алія зупинилася на хвильку на порозі, вдихнула на повні груди, вдивилася в обличчя доньки, ніби прощалася з тим спокоєм, що тримався лише вдома.

На роботі все було, як завжди: посуд бряжчав, тісто підіймалося в теплій печі, офіціанти гомоніли за вікном кухні. Але для Алії ніщо вже не було "як завжди". За кожним поворотом у коридорі, за кожною розчиненою дверима — вона підсвідомо чекала… чекала зустріти очі, в яких колись жила любов, а тепер — біль і провина.

Карім не з’являвся. І дні йшли. Але його образ, його голос, його погляд — усе залишалося в її серці. Як привид. Як тінь, що не дає дихати повним життям.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍