Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Розділ 54 : “Тінь минулого”

Алія йшла швидко, тримаючи маленьку Айшу за руку. Її серце билося несамовито, в голові все ще стояв образ Каріма — живого, реального, такого близького, що аж боліло. В садочку вона притисла доньку до себе так міцно, ніби хотіла заховати її від усього світу.

— Все добре, моя квіточко, ми йдемо додому, — прошепотіла вона, намагаючись стримати сльози.

Айша нічого не розуміла, але відчувала тривогу мами. Вдома Алія ледве дочекалася, поки дитина засне. Її пальці тремтіли, коли вона набирала номер Армана.

— Алло?

— Арман, вибачте… Це Алія… Я… — її голос зривався, — мені дуже соромно за те, що сталося. Я не могла передбачити… я просто… побачила… людину з минулого… Це було… надто важко.

— Аліє, все гаразд, — Арман говорив м’яко. — Я хвилювався.

— Я не прийду кілька днів. Просто скажіть, що я захворіла… Я… мені треба прийти до себе.

— Добре. Бережи себе. Якщо щось потрібно — телефонуй.

Вона поклала слухавку і нарешті дозволила собі розплакатись. Вся її душа кричала. Її тіло тремтіло від емоцій, від страху, болю, знову пробудженого кохання.

Алія дивилась у темряву за вікном.
Карім…
Він був там. Справжній. Він бачив її.
Але що тепер? Що далі?

Вона обійняла себе руками, ніби намагаючись зібрати себе по частинках. Її світ знову захитався. Але тепер у неї була донька. Її всесвіт. І вона мусила бути сильною.

Карім сидів у машині, стиснувши кулаки, дивлячись в одну точку крізь лобове скло. Його серце билося так гучно, що він чув лише його стукіт. Дихання було рваним, груди стискало так, ніби хтось зсередини виривав душу.

Він щойно побачив її.
Алію.
Живу. Справжню. Ще красивішу, ніж у спогадах.
І вона дивилася на нього — з болем. З жахом. З ненавистю.

Каріму здавалося, що в ту мить у ньому щось зламалося. Його броня — холод, жорсткість, самовпевненість — усе пішло прахом, коли її очі торкнулися його. Він хотів крикнути, підійти, впасти перед нею навколішки, благати… Але вона втекла. Так швидко, ніби боялася навіть його подиху.

Він опустив голову на руки. Вперше за довгий час Карім не знав, що робити. Не мав сили дихати.

— Вона тут... У цьому ж місті... весь цей час… — прошепотів він.

І вона була така ж близька — і така дале­ка. Він зрадив її. Зламав. Покинув тоді, коли вона найбільше його потребувала.
А тепер дивився їй в очі й бачив у них те, що його нищило — розчарування.

Карім у голові перегравав ту мить знову і знову. Її постать, її очі, як вона вийшла — ніби не вірила… А потім, як побігла — не з ненависті, а від болю. Від того, що ще не пробачила.

Його груди стискало. Вперше він відчув — справжній страх.
Страх втратити назавжди.
Бо ця зустріч показала: вона все ще жива в ньому. І він — в ній.
Але між ними — прірва. І ця прірва має ім’я: його вчинки.

— Що я наробив… — прошепотів він сам до себе.

Тієї ночі Карім не зміг заснути.
І вперше за багато років — плакав.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍