Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

світло і в глибині кімнати виявляється чудовий старовинний бар. Ми з Алісією прямуємо туди, і – подумати лишень! – тут є все, що тільки можна уявити. Алісія змішує собі ром з колою. Спершу я гублюся перед такою розкішшю, але зрештою наливаю собі чистого віскі. А тут і Клер вирішує щось випити. Вона саме виколупувала з невеличкої формочки кубики льоду для свого «Калуа», коли відчиняються двері; ми всі завмираємо.

Це Марк.

– Де Шерон? – запитує Клер.

– Зачини двері, – командує Алісія.

Він зачиняє двері на ключ і проходить до бару.

– Вона спить, – відповідає, витягуючи «Гайнекен» із крихітного холодильничка. Відкорковує його та неквапливо йде собі до столу. – Хто грає?

– Алісія та Генрі, – поспішає відповідає Клер.

– Гм. А його попередили?

– Заткнися, Марку, – просить Алісія.

– Вона ж – Джекі Ґлісон під прикриттям, – запевняє мене Марк.

Повертаюсь до Алісії.

– Починаємо.

Клер знову розставляє кулі. Алісія розбиває. Віскі оповило усі мої нервові закінчення, усе для мене зараз чітко й зрозуміло. Кулі розходяться, наче феєрверк, відтак складаючись у новий візерунок. На краю лузи хитається номер тринадцять, що потім залітає.

– Знову смугасті, – констатує Алісія й забиває номери п’ятнадцять, дванадцять та дев’ять. Затим погана позиція куль змушує її спробувати забити нереальний дуплет.

Клер стоїть на межі світла. Її обличчя заховане в тіні, але тіло виходить з пітьми, руки перехрещені на грудях. Перемикаю увагу на стіл. Минає трохи часу. Легко забиваю другу, третю та шосту, а потім шукаю, яку ж іще забити. Перший номер якраз перед кутовою лузою з протилежного краю столу, і я відправляю биток на номер сім, утім, він забиває перший номер. Номер чотири йде в бокову лузу дуплетом і вдало рикошетить номер п’ять у задню лузу. Дрібничка, однак Алісія аж присвистує. Номер сім закочується без проблем.

– Вісімка в куток, – вказую своїм києм, і куля закочується.

Навколо столу видихають.

– О, це було прекрасно, – визнає Алісія. – Давай ще.

Клер усміхається у темряві.

– Вийшло не так, як завжди, – звертається Марк до Алісії.

– Занадто втомлена, важко сконцентруватися. І занадто розлючена.

– Через тата?

– Ага.

– Ну, якщо ти його штрикаєш, він штрикає у відповідь.

– Кожен може невільно схибити, – насуплюється Алісія.

– Звучить так, наче тут на якусь хвильку з’явився Тері Райлі, – зауважую.

– Це й був Тері Райлі, – пирхає вона, – це з «Танців Саломеї заради миру».

– А як Саломея пробралася до «Тихої ночі»? – сміється Клер.

– Розумієш, я згадала про Івана Хрестителя і подумала, що це якось пов’язано; і якщо понизити на одну октаву партію першої скрипки, то буде дуже гарне звучання, ну, розумієш, ла-ла-ла-ЛА…

– Але ж ти не можеш його звинувачувати в тому, що він розізлився, – зауважує Марк, – він же знає, що випадково ти би так ніколи не зіграла.

Наливаю собі ще випити.

– А що сказав Френк? – запитує Клер.

– О, він відразу в’їхав. Намагався, як би то з цього всього зробити щось нове, ніби «Тиха ніч» докупи зі Стравінським. Розумієте, Френку вісімдесят сім, і йому байдуже, дурнею я займаюся, чи ні, якщо це доставляє йому задоволення. Хоч Арабелла з Ешлі якось занадто розлютилися.

– Це непрофесійно, – зауважує Марк.

– А кому до цього є діло? Це ж усього лиш наша церква, – глипає на мене Алісія. – Ти як думаєш?

– Мені якось байдуже, – вагаючись, відповідаю я. – Але якби мій тато почув, як ти зіграла, він би розізлився.

– Справді? Чому?

– У нього такі принципи, що до кожного музичного твору потрібно ставитися з повагою, навіть якщо він не надто тобі подобається. Ну, він не любить музику Чайковського чи Штрауса, але до гри він ставиться дуже серйозно. Тому він – великий музикант, усе грає так, ніби закоханий у ці твори.

– О! – Алісія прямує до бару, змішує собі ще один коктейль та продовжує свої роздуми. – Тоді тобі пощастило: в тебе чудовий тато, який любить ще щось, окрім грошей.

Стою позаду Клер, у темряві проводжу пальцями по її спині. Вона кладе руку собі за спину, стискаю її.

– Ти би інакше говорила, якби знала мою сім’ю. Здається, твій батько піклується про тебе.

– Ні, – крутить вона головою. – Він просто хоче, щоби перед його друзями я мала ідеальний вигляд. А насправді йому байдуже, – продовжує Алісія, збираючи кулі та розставляючи їх на позиції. – Хто хоче зіграти?

– Я, – виступає Марк. – Генрі?

– Звичайно.

Ми з Марком намащуємо крейдою наші киї та стаємо біля столу, один навпроти одного.

Розбиваю я. Номери чотири та п’ятнадцять одразу ж потрапляють у лузи.

– Чисто! – вигукую, помічаючи номер два в кутку. Забиваю його, але промах з номером три.

Почуваюся втомленим, через віскі моя координація дещо розмита. Марк грає цілеспрямовано, але без особливого стилю. Він забиває ще номери десять та одинадцять. Ми не відступаємо і невдовзі я забиваю всі цільні кулі. Марковий номер тринадцять зависає на самому краю кутової лузи.

– Номер вісім, – промовляю, вказуючи на цю кулю.

– Якщо ти зачепиш Маркову кулю, то програєш, – нагадує мені Алісія.

– Все норм, – кажу їй у відповідь.

Легенько запускаю биток через увесь стіл, він любовно цілує номер вісім і плавно та легко відправляє його до номера тринадцять. Об’їжджає номер тринадцять, ніби по колії, і, як порядна куля, булькає собі в лузу. Клер сміється, але потім номер тринадцять починає хилитатися й також падає.

– Ну, то й добре, – заспокоюю себе. – Як прийшло, так і пішло.

– Хороша гра, – говорить Марк.

– Боже, де ти так навчився грати? – запитує Алісія.

– Це було в списку того всього, чому я навчився у коледжі.

Окрім пиятики, англійської та німецької поезії і наркотиків. Відкладаємо киї та беремося до келихів та пляшок.

– А що ти вивчав? – запитує Марк, відчиняючи двері.

Всі разом ідемо коридором у напрямку кухні.

– Англійську літературу.

– А чому не музику? – запитує Алісія, намагаючись втримати в одній руці свою та склянку Клер і одночасно штовхаючи двері у їдальню.

– Ви би не повірили, якби дізнались, наскільки я не музичний, – сміюся. – Батьки були впевнені, що в пологовому будинку їм підмінили дитину.

– То, напевне, було важко, – вставляє Марк. – Проте тато хоча би не змушує тебе бути юристом, – звертається до Алісії.

Заходимо до кухні, і Клер вмикає світло.

– Він тебе не змушує, – заперечує вона. – Тобі це подобається.

– Саме це я й маю на увазі. Він нікого з нас не змушує робити те, що ми не хочемо робити.

– Це було важко? – запитує мене Алісія. – Я би жадібно піймала кожне його слово.

– До того, як померла мама, все було чудово.