Олена Гуйда - Відьма нелегкої поведінки, Олена Гуйда

– Спробуй може сконцентрувати магічні потоки. Пиши руну так, ніби вона твоє продовження, все ще частина тебе, – порадив Брейт, що весь цей час взагалі не втручався в процес мого навчання.

Кортіло гаркнути і йому щось таке, аби не ліз зі своїми порадами. Але саме намагалась вкотре написати руну, тож промовчала і… скористалась його порадою.

Кілька ударів серця. Оглушлива тиша.

– Кар! – вклинився в процес мого навчання ще й крук, але цього разу навіть він не зміг відвернути мою увагу.

І руна спалахнула. Синім сяйвом, поступово формуючи довкола себе щільний ореол щита. Руна так і називалась – “Щит”, тож і виглядала її робота відповідно.

– Бий, – скомандував ректор.

І буквально одразу ж в щит вдарився щільний помаранчевий згусток атакувального закляття Брейта. Мені на якийсь час аж подих забило, ніби він вдарив мені в груди. Щит забринів, атакувальне закляття розлетілось на друзки, а мій щит слідом за ним. І стало так прикро за свою роботу.

– Загалом, непогано, – підбив підсумки ректор, розвернувшись та, підхопивши мій звіт, попрямував до виходу. – Але тренуватись ще і тренуватись. Бажано посилено і часто.

– Ми впораємось, – замість мене відповів брюнет. – Далі і без вашої допомоги.

Ректор на мить забарився, все так же стоячи спиною до нас. Здавалось, що от-от обернеться і щось скаже, але мовчки попрямував геть.

– Ти як? – без жодних емоцій поцікавився Брейт.

– Якщо скажу, що все гаразд – збрешу, – приборкуючи бажання озирнутись на вихід з арени, ніби очікуючи, що ректор передумає і повернеться, відповіла брюнету. Він себе не стримував і спопеляв поглядом ворота арени. – А ти?

– Та… краще, мабуть, нам обом відпочити сьогодні, – так само сухо без емоцій відповів Брейт.

Ну, відпочивати, так відпочивати.

– Гаразд, до завтра тоді, – не стала сперечатись я. – Скажеш, коли там ще позайматись зможемо.

Брейт тільки кивнув, але з місця не зрушив. Тож я підхопила свою пожитки і рушила геть. В мене ще на сьогодні була запланована одна важлива справа.

І тільки відійшовши від арени на добрих три десятки кроків я оглянулась таки, сподіваючись побачити там одногрупника.

Але ні. Все що вдалось розгледіти помаранчеві спалахи на захисному куполі. Дуже… дуже багато помаранчевих спалахів, ніби там десь розірвалось маленьке сонце. І важко було не здогадатись, хто саме його там розірвав.