Мора Мюррей - Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей

Розділ двадцять четвертий

Мара все ще не бачила діда Всеволода, який вийшов вперед, однак для мене чоловіча постать стала чіткішою та об’ємнішою, ніби хтось протер відділяюче нас скло. 

Це був звичайний літній чоловік у самому звичайному повсякденному одязі: сірі штани, старомодний піджак з-під якого виднілась сорочка в клітинку. На сивій голові сиділа потерта чорна кепка. Старі стоптані черевики легко йшли по болоту ніби приминаючи траву, однак не лишаючи за собою слідів. Обличчя у Вертинського було саме звичайне і зовсім не героїчне, не таке вже і старе, однак дуже змучене, серйозне і зосереджене. Блакитні очі під трохи насупленими кудлатими бровами здавалися печальними.

Волосся у Вертинського було абсолютно сивим, тому ніякого особливого пасма я не помітила. 

Біля його ніг, нашорошивши вуха, сидів той самий чорний пес, якого ми спершу вважали собакою Василя Павловича, а тоді і зовсім перевертнем-зомбі. Тепер це був не дохлий волохатий мішок, а великий міцний звір, напружений, з розумними живими очима. Шерсть на загривку стояла дибки. Пес здавався настільки справжнім, таким матеріальним, що ніяк неможливо було запідозрити, що це лише привид собаки.

Пірат (а це майже точно був він) напружено дивився на потойбічну істоту, яка корчилась в муках, іноді піднімаючи голову уважно дивлячись в обличчя свого господаря. 

Ветинський не відриваючи погляду від нечисті, яка шипіла, ламалася, плювалася, гарчала в марній спробі роздивитися противника, почекав одному йому відомого моменту і зробив ледве помітний рух рукою, на який Пірат відреагував миттєво.

Пес Вертинського кинувся вперед із надприродною (що не дивно) швидкістю і в два стрибки вчепився марі прямо в її обплетену корінням ногу. З раптовою силою і швидкістю тварюка, що ще ламалася і звивалася, неначе п'явка, нахилилася під неймовірним кутом, схопила тварину за голову і взялася обома руками стискати.

Від несподіванки я перестала кричати, і лише важко дихала, відчуваючи як боліло зірване горло.

- Читай молитви по колу, не зупиняючись! - крикнув мені Вертинський. - Не опускай хрест! 

Мені здавалося що пальці істоти з синіми трупними нігтями, впиваються в голову псу, видовжуються немов кігті та пробираються під шерсть, під шкіру.

Не даючи собі піддатися страху я почала викрикувати молитви вкладаючи в них всю силу яку тільки могла в собі знайти. Я не могла знайти в собі сили відірватися від бою нечисті і примарної тварини, уявляючи як б’ю мару немов батогом по руках, по обличчю, б’ю, б’ю…

Тварюка заверещала оглушливо, пронизливо і тонко. Я мимоволі втягла голову в плечі, не маючи нагоди заткнути вуха, і теж мимоволі ще більше підвищила голос. Дивно, але в її вереску знову було щось пташине. І все-таки до цього пташиного крику домішувався звірине гарчання.

Звільнивши голову одним різким ривком, не звертаючи уваги на кігті мерзенної тварюки, що роздирають шкіру до самого м'яса, Пірат раптово сіпнувся вгору і вчепився в горло лісової нечисті. На всі боки з прокушеної шиї мари бризнула якась мерзенна, густа бура жижа. Шматки її полетіли на траву і купину, роз'їдаючи їх, немов кислота, змушуючи траву чорніти і тліти. Ті краплі жижі, що впали на шкуру собаки, проїдали наскрізь, залишаючи криваві виразки.

Тієї ж миті очі мари розширились: вона побачила Вертинського, нарешті змогла розгледіти. 

- Ти! ТИ! - заверещала потойбічна тварюка з усією ненавистю, зі всім розчаруванням. Своїм криком вона підняла хвилю пронизливого вітру який відкинув назад моє волосся та припідняв піджак старого Вертинського.

Однак старий навіть не поворухнувся.

І одразу ж, в одну мить, і тварина, і лісова нечисть провалились в болото немов у відкритий люк. Настала тиша, повна тиша. 

Бульк! Затягнулося вікно, яке утворилося в трясовині, в яке і провалилася мара. Ніби нічого і не було.

Я боялась поворушитися ще хвилину. І тільки потім міцно заплющивши очі повільно повернула голову назад. Тремтячи від напруження та страху я обережно розплющила очі.

Позаду мене стояла мама. Вона тримала за руку Алісу, яка ховалася за її спиною. Ноги брудні, капці вона загубила. Лак на ногах облущився. Це перше що я помітила.

І лише потім я подивилася їй в очі. Знайомі мамині очі, з яких котилися сльози, лишаючи на її обличчі світлі доріжки.

Вона стояла розгублена, ніби не до кінця прокинулась. Така жива в своєму дурнуватому хіпі-сарафані з відірваними кишенями, міцно стискаючи руку такої ж заплаканої Аліси. 

- Мамусю, - прошепотіла я. 

- Доню…

Я кинулася до них і обхопила обома руками все ще не випускаючи з рук щоденник та хрест. Притислась міцно-міцно нарешті відчуваючи людське тепло. Они так само міцно міцно обійняли мене, я відчула як мама цілує мене в маківку. Було чутно як вона плаче, але вона очевидно не хотіла цього показувати. 

Нарешті я відчула мамин запах, такий рідний, такий знайомий, улюблений мамин запах. 

Почувши за спиною ледь чутні кроки по болотяній жижі, я одразу ж виплуталась із обіймів та різко обернулась виставляючи перед собою хрест. 

Однак кроки належали не лісовій нечисті. Я з полегшенням видихнула і почала опускати руку з хрестом.

- Це ви! - радісно вигукнула я. 

І все ж дивно, що привид настільки нагадує реальну, з плоті та крові, людину. І коли він рухається болотом, чується, що ступають справжні ноги, і трава приминається під ними, як під справжніми. І дивно, що я зараз про це думаю.

- Не опускай хрест. - попередив Вертинський, зупинившись неподалік, не підходячи надто близько, зберігаючи дистанцію. 

Аліса підійшла до мене, взявши за руку своєю теплою долонькою. Я відчула як мама мовчки підійшла ззаду, ніби охороняючи нас. Я підняла голову і поглянула на неї. Мамине обличчя було сумним. Вона дивилася на Вертинського без подиву, однак якось гірко. 

- Дякую, дякую вам! - почала я дякувати діду Всеволоду. 

Мені так хотілося обійняти його, чи хоча б потиснути руку. Однак наш рятівник одразу ж обірвав мене тоном, який не терпів заперечень:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍