Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

Дуже необачливо з його боку.

— Знаєш, Реомаре, — вкрадливо промовив Ірілатус, трохи схиливши голову вбік. — Я так довго чекав на це… І впевнений, що вб'ю тебе зі значно більшим задоволенням, ніж Шаддаера.

Вищий вампір нічого не відповів, але розширені зіниці, що палали кровожерливим полум'ям, викривали його почуття. Нагадування про те, чому він, стараннями Шеадди, ніяк не міг запобігти, очікувано вивело Реомара з рівноваги. Втім, кровопивця кидався до бою — часу до світанку ще було достатньо, а прокляття сповільнення не могло діяти вічно. 

— А знаєш, чому? — продовжив отець-інквізитор, повільно наближаючись до вампіра. — Тому що вбивати його було нудно. Він навіть не спробував захиститися, — Ірілатус не утримався від отруйно-глузливої посмішки. — Яким був слабаком, таким і помер.

Видавши щось середнє між риком та шипінням, Реомар кинувся назустріч супротивнику, на ходу перекинувши меч у зворотній хвати. Пірнувши під занесену для удару булаву, вампір відбив вбік руку, що тримала її, і полоснув клинком по ребрах інквізитора. Слідом він спробував обійти супротивника збоку — але недостатньо швидко. З несподіваною спритністю Ірілатус вчепився вільною рукою у передпліччя Реомара і дозволив священній люті перекинутися на нежить. Хвиля оглушливого болю змусила вищого вампіра рвонутися з хватки інквізитора, але було вже пізно. 

Шеадда, що спостерігала за двобоєм і не дозволяла своїм підлеглим вампіром втручатися, зробила свій хід. Потужний ментальний удар вибив рештки свідомості з її сородича та командира, що відчайдушно намагався оговтатися. Яскраво-червоні зіниці Реомара звузилися до тоненьких вертикальних рисок, а за мить і взагалі згасли. Меч випав з ослаблих рук, а слідом на землю повалилося й тіло.

Ірілатус тремтів від священної люті, все ще не повіривши, що все закінчилося так швидко. За його спиною пролунав знайомий шелест довгого плаща.

— Геть звідси.

Повторювати не довелося. Шеадда мовчки перетворилася на туман та повела рештки свого крила геть, як вони й домовлялися. Отця-інквізитора взагалі не хвилювало, чим саме вона пояснила причину відходу своїм підлеглим. Втім, з огляду на її методи виховання та видатні здібності до ментального впливу, пояснень могло й не знадобитися — або беззаперечна підпорядкованість, або остаточна смерть. 

Закріпивши булаву за спиною, Ірілатус штурхнув Реомара, перевертаючи його з боку на спину. Почувши кроки небагатьох вцілілих інквізиторів, він підхопив з землі рукоять смолоскипа, зламану в метушні бою і, завдяки цьому, зручно загострену з одного кінця. Згідно з розповсюдженими забобонами, слід було використовувати осиковий кілок, але святі воїни добре знали — в їхніх руках будь-яке дерево дозволяло знерухомити вампіра. Головне — дістати до серця. Гидливо скривившись і відкинувши вбік меч, що лежав на землі, Ірілатус став навколішки поряд з нерухомим тілом. 

— Прощавай, Реомаре, — прошепотів отець-інквізитор, вивіреним рухом увігнавши шматок деревини в груди вищого вампіра.