Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

Він приїхав у таксі, і водій допомагав йому заносити в дім важенні валізи. Це дало мені нову поживу для роздумів. Настала неділя, а я все не міг збагнути, що до чого.

Потім картина і проясніла, і водночас затьмарилась.

У неділю випала гарна днина бабиного літа, припікало сонце, і крізь розчинене вікно до мене долинали голоси з пожежних сходів. Там, на площадці свого поверху, простяглись на ковдрі Холлі та Мег, а між ними вмостився кіт. Їхнє щойно вимите волосся звисало мокрими пасмами. Обидві робили діло: Холлі фарбувала нігті на ногах, Мег плела светр. Говорила Мег:

— Коли хочеш знати, тобі таки п-п-пощастило. Хоч як там є, а одного в Расті не забереш: він американець.

— Велика заслуга, нічого не скажеш.

— Рибонько, тепер війна.

— Еге ж. А нехай вона скінчиться, то тільки ви мене й побачите.

— Ну, а в мене інші погляди. Я п-п-пишаюся своєю країною. В нашій родині всі чоловіки були відважними солдатами. Пам’ятник дідусеві Уайлдвуду стоїть у самому центрі Уайлдвуда.

— Фред теж солдат,— сказала Холлі.— Та йому навряд чи поставлять пам’ятник. А може, й поставлять. Кажуть же: чим дурніший, тим хоробріший. А він таки добрячий дурень.

— Фред — це отой хлопець, що нагорі? Я й не знала, що він солдат. А що дурний, то справді схоже.

— Він допитливий. Не дурний. Йому страшенно хочеться побачити, що там за чужим вікном. А коли ніс притиснутий до шибки, будь-хто матиме дурний вигляд. Тай взагалі, це не той Фред. Фред — мій брат.

— І ти називаєш рідну п-п-плоть дурнем?

— Що є, те є.

— Ні, негоже таке казати. Про хлопця, що воює десь там за тебе, за мене й за всіх нас.

— Ми тут що — на мітингу?

— Просто я хочу, щоб ти знала мої погляди. Я розумію жарти, але в душі я людина п-п-поважна. І пишаюся тим, що я американка. Тому й караюся через Жозе.— Вона поклала спиці.— Ти ж так само вважаєш, що він страшенно гарний з себе, хіба не правда? — Холлі гмукнула й мазнула котові по вусах щіточкою з лаком.— Якби ж то мені тільки звикнути до думки, що я маю вийти заміж за б-б-бразільця. І сама маю стати б-б-бразілійкою. Це ж таку прірву переступити. Шість тисяч миль, та й мови я не знаю...

— Запишись на курси Берліца.

— З чого б то раптом вони там навчали п-п-португальської? Нею, певне, ніхто й не говорить. Ні, єдине, що мені залишається, це спробувати умовити Жозе, щоб він покинув політику й став американцем. Це ж нікому не потрібна річ — зробитися п-п-президентом якоїсь там Бразілії.— Вона зітхнула й знов узялася до свого плетива.— Мабуть, я таки до нестями в нього закохана. Ось ти бачила нас разом. Як ти вважаєш: я закохана до нестями?

— Ну... А він кусається?

Мег упустила петлю.

— Як кусається?

— У ліжку.

— Та ні. А треба, щоб кусався? — Потім несхвально додала: — Але він сміється.

— Оце добре. Молодець. Люблю, коли чоловік вбачає у цьому гумор. А то здебільшого вони тільки сопуть та хекають.

Мег забрала назад свою скаргу, розваживши, що ця похвала якоюсь мірою поширюється і на неї.

— Еге ж. Мабуть, що так.

— Ну гаразд. Він не кусається. Він сміється. Що далі?

Мег полічила спущені петлі й знову замигтіла спицями.

— Я питаю...

— Чую. Воно не те щоб я не хотіла тобі розказувати. Але так важко все запам’ятати. Я не п-п-переймаюся цими речами, як ти. Вони йдуть у мене з пам’яті, наче сон. І я вважаю, що це н-н-нормально.

— Може, й нормально, люба, але я волію бути природною.— Холлі помовчала, дофарбовуючи котові вуса.— Слухай-но. Якщо ти нічого не запам’ятовуєш, спробуй не вимикати світла.

— Холлі, будь ласка, зрозумій мене. Я над усе ставлю пристойність.

— Е, хріновина. Що непристойного в тому, коли ти подивишся в ліжку на чоловіка, який тобі до вподоби? Вони здебільшого дуже гарні, і твій Жозе теж гарний, а коли ти навіть поглянути на нього не хочеш... ну, тоді я боюся, що він, бідолаха, мусить перебиватися холодною стравою.

— Говори т-т-тихше.

— І можливо, що ти анітрохи в нього не закохана. Отак. Ти задоволена моєю відповіддю?

— Ні. Бо я зовсім не х-х-холодна страва. У мене гаряче серце. Від нього і вся моя вдача.

— Гаразд. У тебе гаряче серце. Та якби я була чоловіком і йшла до ліжка, то краще б узяла з собою пляшку гарячої води. Це щось відчутніше.

— Ну, від Жозе ти нарікань не почуєш,— самовдоволено промовила Мег, зблискуючи спицями проти сонця.— І я таки закохана в нього. Чи ти знаєш, що я менш як за три місяці сплела йому десять пар вовняних шкарпеток? А це — вже другий светр.— Вона розправила светр і відкинула його вбік.— От тільки навіщо? Светри — в Бразілії. Мені б робити т-т-тропічні шоломи.

Холлі лягла на спину й позіхнула.

— Колись же там буває зима.

— Дощі там бувають, це я знаю. Спека. Дощі. Д-д-джунглі.

— Спека. Джунглі. От мені б там було до душі.

— Таки більше тобі, ніж мені.

— Еге ж,— мовила Холлі сонним голосом, в якому насправді не було ні тіні сну.— Більше мені, ніж тобі.

У понеділок, зійшовши вниз по ранкову пошту, я побачив, що картка на скриньці Холлі змінилась: додалося нове ім’я, і міс Голайтлі та міс Уайлдвуд тепер подорожували вдвох. Можливо, це зайняло б мою увагу довше, коли б не лист у моїй власній скриньці. То була відповідь з невеликого університетського журналу, куди я надіслав одне із своїх оповідань. Оповідання їм сподобалось, говорилося в листі, і хоч я повинен зрозуміти, що платити вони не в змозі, але вони мають намір вмістити його. Вмістити — це означало надрукувати. Коли кажуть, що голова йде обертом від радості,— то це не пусті слова. Мені треба було негайно з кимось поділитися, і, перестрибуючи через два східці, я злетів нагору й загупав у двері Холлі.

Я не покладався на свій голос і, тільки-по вона відчинила й, заспано мружачись, стала на порозі, тицьнув