Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— Як?!

— Отож!

Ренді спішив як міг, але було зроблено менше, ніж половину роботи.

Я відчув, що починаю з’їжджати з глузду.

— Треба залити в дірку олію, змастити й витягти пальця, — сказав нарешті Ренді.

— Ні!!!

— Венді, чому ні?!

— Я не хочу, щоб мені у волосся лили олію!!!

— Але ж треба якось пальця витягти!

— Я. Не. Хочу. Щоб. Мені. В. Голову. Лили. Олію, — голосом полковника твердо сказала дівчина.

Ніхто не наважився сперечатися з маленькою копією Вескотта.

Франческа клацала по клавіатурі, роблячи розрахунки для корекції. Ренді пихтів, сантиметр за сантиметром розрізаючи шолом кусачками. Усі інші «запаслись попкорном» і стояли навколо. Офіцер Баррел плакав.

— Боже, це якийсь подарунок долі! — стогнав він, розмазуючи сльози по обличчю. — До вас тут працювали два інженери передпенсійного віку з Флориди. Вони робили заледве одну корекцію на день і були такі зануди, що аж зуби від них боліли! А тепер у нас щодня якесь свято!

— Вам смішно, а ось Джорджіо з Венді не до сміху, — бурчала Франческа. — Я теж посміюсь, коли вам так «пощастить»! Ти як, Джорджіо? Тримаєшся? Може, води тобі принести?

— Чессіно, ragazza mia, якої води?! Я в туалет хочу!!!

— Ой, вибач!..

І тут зайшов, ніби щось відчувши, начальник підрозділу медиків, доктор Стівен Джексон, величезний і добродушний, мов Джім з книжки про Тома Сойєра. Побачивши мене з пальцем у шоломі, Стів затулив лице руками. Плечі його тряслися. Коли лікар нарешті заспокоївся, він оглянув мій палець, поміряв тиск, бо я був червоний, наче буряк, і виніс вердикт:

— У вас є максимум півгодини.

— Які півгодини?! — в один голос верескнули ми з Венді.

— Треба щось вирішувати з туалетом, — сказав Ренді. — Мені треба хвилин п’ятнадцять. Витримаєте?

— У нас є вибір? — процідив я.

— Є, — відповів Ренді. — Іти в туалет удвох.

— Як?!

— Ну, ти відвернешся…

— Пиляй цей дрипаний шолом!!!

Поки Ренді «пиляв шолом», я вирішив якось відволіктись і спитав Меґан, як у них справи з Тайлером.

— Чудово! — відповіла дівчина. — Татові не вдалось його залякати.

— А чим завершилося ваше перше барбекю?

— Ну, Тайлер про мене забув, і вони з батьком цілий вечір розглядали його фотки з коледжу, з Техасу, Афганістану, Іраку, а потім порпалися в рушницях.

— Тайлер теж фанат?

— Та де, він майбутній біолог. Просто тато буває дуже переконливий.

— Хто б сумнівався.

— Отож коли Тайлер приходить до мене, то він фактично приходить до батька — я його практично не бачу.

— Ага, ви в гаражі цілуєтеся взасос! — Венді навіть під шоломом лишалася збитошною молодшою сестрою.

— Ді, заткнись!

— Вічно ти зі своїм «заткнись»! Краще б попросила, щоб я забивала татові баки, поки ви там у гаражі висмоктуєте одне з одного повітря.

— Поговоримо про це, коли тебе виколупають з шолома.

— Дівчата, не смішіть мене!!! У туалет же ж хочеться!!! — заблагав я.

Нарешті Ренді розрізав тверду поверхню шолома. Ухопивши кляту шабатурку знизу за вушка, механік розвів їх у сторони й зламав щільний пінопласт. Шолом розколовся на дві половинки, і ми з Венді стрімголов кинулися в туалет. На вказівному пальці моєї правої руки теліпалася половинка того бісового обладунку.

Про те, як з мого пальця зняли другу половинку шолома, розповідати вже нецікаво.

— Дякую, що розрахувала корекцію і прикрила мою дупу перед Г’юстоном, — подякував я.

— Джорджіо, я зробила, що могла. А ще я дуже переживала, бо страшно уявити, що ти відчував!

— Дякую, ragazza! Шолом жаль. Гарний був…

— Я подарую тобі ще один! — засміялася дівчина.

— Покличеш на примірку! — сказала Венді Вескотт.

Чуття гумору в неї явно від батька.

ФІНАЛ

У понеділок Франческа не принесла на роботу комах, не запустила бейсбольним м’ячем мені в голову, не розбила шибку, ні з ким не посварилася через свій акцент і навіть не блювала в туалеті. Але ця історія цілком могла б стати останньою в серії оповідань про мою веселу напарницю.

Цілий ранок Франческа була якась розгублена й тиха. Уважно розглядала мене й доктора Рассела, вслухалася в бурчання офіцера Баррела. Була неуважна в розрахунках, гладила пальцями течку з поточними завданнями і нервово смикала ключика від пульта запуску двигунів, що його, як і я, носила на блискучому ланцюжку.

Зміну поведінки знов помітили всі. І всі захвилювались. Перший не витримав я. Підійшов до напарниці і, поклавши руку їй на плече, спитав:

— Чессіно, з тобою все гаразд?

Франческа довго дивилася в підлогу, а потім підняла на мене очі. В очах стояли сльози. І хоч наша команда вже звикла до надзвичайної сентиментальності дівчини, та щось мені підказало, що якраз тепер треба переживати по-справжньому.

— Що сталося, солоденька? — коло мене стояв украй стривожений доктор Рассел.

— Що, що тут таке? — вуса офіцера Баррела смикнулися й завмерли у очікуванні відповіді. Лівий вус ледь помітно тремтів. Таке бувало тільки тоді, коли Баррел сильно хвилювався.

— Мені запропонували нову роботу, — вичавила нарешті Франческа.

Ми всі з полегшенням видихнули. Головне, що ніхто з сицилійців не вмер і не захворів. Однак сама новина була, скажемо прямо, не найприємніша. Принаймні для всіх нас.

— Франческо, ти можеш налякати до смерті! Маєш такий талант! — Баррел нервово смикнув лівого вуса.

— Де саме? — слабким голосом спитав Рассел.

— В Іллінойському університеті в Чикаґо. Моя викладачка переїхала туди рік тому, і тепер їй потрібна асистентка на факультет математики й статистики.

Відповіддю Франчесці була повна тиша. Рассел повільно опустився на стілець. Старший офіцер Баррел розгублено закліпав, а я просто впав у ступор.

— І? — перший опанував себе Рассел. — Скільки в тебе часу на роздуми?

— Маю час до завтра.

Було так тихо, що навіть Г’юстон, що цілий ранок теревенив без упину, здавалось, ошелешено мовчав.

— Наука — це завжди добре. Робота в Університеті відкриває безліч можливостей, — професор Рассел намагався підбадьорити невідомо кого — чи то Франческу, чи себе.

— І на старт дадуть у будь-якому разі більше, ніж тут, — хмикнув Баррел.

Знов повисла незручна пауза. Я мовчки розвернувся й пішов варити собі каву, хоч кави мені нітрохи не хотілося.

— Розумієш, я математик. Коли Карен їхала, вона одразу сказала, що шукатиме місце й для мене. А тут вона мені вчора дзвонить, і ось… — Франческа була абсолютно розгублена, ніби п’ятирічна дитина, що опинилася посеред вулиці без батьків.

Я зітхнув, простяг напарниці аркуш паперу та олівець. Папір був розділений на дві половини. На одній я написав «Чикаґо». На другій — «Сім’я».

— Розумію. Вибір тяжкий. Візьми цей папірчик. Під кожною графою напиши свої плюси й мінуси. Потім порахуй. Де буде більше плюсів, там і лишайся. А я піду, щоб тобі не заважати.

Я вийшов з кабінету й щільно зачинив за собою двері.

У командному центрі сиділи доктор Рассел і старший офіцер Баррел. Щойно я зайшов, обидва запитально у мене втупилися.

— Нічого не знаю, — заявив я. — Франческа в процесі.

Рассел шумно зітхнув.

— Вона талановитий математик, — сказав нарешті професор, — хоч у неї часто бувають не усі вдома.

— А я пам’ятаю її перший день, — згадав Баррел. — Мені подзвонили з КПП і сказали: «До вас дитина». Я ще йду й думаю — яка дитина? Хтось із моїх прийшов, чи що? А навіщо? Не могли подзвонити? Приходжу — а там сидить вона. Не дивно, що її не пустили — вона була геть як школярка!

— Чого ви її вже ховаєте? Уже почали ділитися спогадами. Вона тут на поверсі сидить! І вона ще не визначилася! — сказав я.

— Люди завжди