Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

це зараз не важливо. То справи минулих днів. Не треба їх зараз мутити, — Таня обережно взяла Соню за руку. — Тепер це вже не має ніякого значення.

Софія спинилася на хвилину й поглянула на Тетяну. Цей погляд зверху насторожив жінку. Тані здалося, що над нею нависла поранена вовчиця, готова до нападу.

— Мені страшно, — врешті витиснула Соня. — Я впевнена, що Антон мене знайде. Він заявиться сюди, і буде біда.

— Нехай тільки спробує, ми відразу викличемо поліцію.

Після недовгої паузи Таня додала:

— Хоч я на всяк випадок сьогодні замкнула двері на всі три замки.

— Усе одно, — Софія схопилася з місця, — я не хочу більше перебувати з ним навіть на одній вулиці.

— Він тебе, вочевидь, дуже сильно образив? — ледь стримала сльози Тетяна.

— Я не хочу про це говорити, — Софія заходилася пакувати речі, — я хочу поїхати звідси геть.

У Тетяни аж мурашки побігли по шкірі від того, який знервований і трохи очманілий вигляд мала Соня.

«Її не можна відпускати саму в такому стані», — подумала жінка.

— А куди ти зібралася, сонце? — лагідно запитала.

— У нас є мисливський будиночок у степу.

— Це той, що колись належав батькові?

— Ага, а після його смерті будинок перейшов Антонові.

— Ти справді думаєш, що це розумно — їхати в закинутий мисливський дім чоловіка, якого ти боїшся?

— Він там не з’являється. За весь час подружнього життя Антон бував там лише раз, коли дістав будинок у спадок.

— Так батька вже років п’ять як нема! Хто ж доглядав за домом?

— Я. Цей мисливський будиночок став мені другою домівкою, де я могла сховатися від світу. Коли випадала можливість, я туди їздила, прибирала, обкошувала все довкола.

Таня помітила, як обличчя дівчини набуває спокійного вигляду, ніби вода, що заспокоюється після того, як у неї кинули камінь.

— Тим паче, — продовжила Софія, — Антон і не подумає, що ми посміли ховатися від нього в його ж домі.

— Ми?

— Я… хотіла… — засоромилася Софія. — Мені б хотілося, щоб ти поїхала туди зі мною.

— Але ж сьогодні переддень Різдва! — не втрималася Тетяна. — Що ми там робитимемо?

— Гаразд, я все розумію, — опустила голову Софія.

— Почекай, я ще не відмовила…

— Тобто ми їдемо? — заблищали Сонині очі.

Тані ця ідея не подобалася, та й нікуди їхати вона не хотіла. Але жінка подумала, що коли вже взялася допомагати людині, то відступати не можна. Тому, скрушно зітхнувши, врешті вимовила «так».

 

Розділ 36

 

Коли правоохоронці втретє постукали й ніхто не відчинив, Мирослав почав утрачати терпіння. Він же бачив Антонів автомобіль у дворі й був упевнений, що Долі вдома.

— Антоне, Софіє, відчиняйте! — загепав хлопець у двері. У відповідь — тиша. Тоді Мирослав не стримався і потягнув за ручку. Їхня група перезирнулася, коли двері безперешкодно піддалися прокуророві.

Кілька пар очей запитально дивилися на Мирослава: мовляв, що робити?

— Вважатимемо, що нам відчинили, — пробурмотів хлопець і зайшов у коридор.

Мирославу не доводилося бувати в гостях в Антона та Софії, але перше, що його здивувало в будинку, — це не дуже комфортна температура. Ні, там, звісно, було тепліше, ніж на вулиці, але для житлового дому все ж холодно.

«Та камон! Невже Антон такий скнара, що навіть на опалення грошей шкодує»? — подумав хлопець.

Наступне, що привернуло увагу Мирослава в оселі, — це неприємний запах пригорілого м’яса.

Хлопець ще раз покликав господарів, але наперед розумів, що це марно. У домі нікого не було.

І цей неприємний запах.

— Може, краще дочекатися їх надворі, бо впаяють нам догану, — промовив один зі слідчих.

— Швиденько огляньмо дім, якщо вже ми тут, — Мирослав зайшов у вітальню, — папка не повинна бути десь далеко.

— О, погляньте, — покликав експерт, який обшукував кімнату, — схоже, цього Антона вчора дружина кинула.

Мирослав попрямував до вітальні, де слідчий показував зім’ятий папірець. Хлопець перечитав записку, але сконцентруватися завадив сморід.