Лія Серебро - День падіння з висоти., Лія Серебро

31

-Доброго ранкууу! -жваво протягнув Олександр, підійшовши до мене з букетом свіжозірваного жасмину.

     Я розплющила очі й озирнулася на всі боки, подивившись на годинник.

Згадала, що заснула не з ним і скрипучим голосом запитала:

-Котра година?

-Сьома ранку мені пора на роботу і тобі зі мною теж!

    Я зрозуміла, що очі мої ледве відчиняються від набряку і вже можна було не йти до дзеркала, щоб зрозуміти, що виглядаю я не дуже.

 - Одягнеш це! Це й ось це! - він накидав мені на ліжко костюм, блузку і балетки туди ж.

     Я сперлася на лікті, намагаючись підвестися.

-Де ти це взяв усе? - здивувалася я, бо речі були не мої.

-Купив для тебе, люба! - упевнено заявив він.

-Ти думаєш, я не в змозі купити собі відповідний одяг для роботи?

-Так і я в змозі? Чому б і ні? Яка різниця хто купить, якщо гроші все одно мої? - бадьоро відповідав Олександр, крутячи в руках штанний костюм кавового кольору.

-А про те, що мені треба приміряти, не подумав? Господи! Колір який паршивий! Не збагнеш! Або кава з молоком, або дитяча несподіванка! - я приклала руку до чола і відвернулася з байдужим виглядом.

-Знову перебираєш? Як же ви схожі всі баби на один мотив! - психанув він.

- Як же ти задовбав мене однією і тією ж фразою! Усі баби!!! Усі баби!!! - спалахнула я і попрямувала до дзеркала. - Валом баб знав? Хвалишся? Так от знай! Не всі ми однакові! Це тобі паршивцю не догодиш! - уже тихіше додала я. - На біса мені твої ведмежі послуги? Я не давала тобі згоди працювати у твоєму фонді! Ти знову вирішив за мене, і не запитав нічого! - роздивляючись себе в дзеркало прокричала я йому.

   Ну як я з'явлюся йому на роботу з розпухлим обличчям, половиною зуба в роті, і очима, як у китайця, хай вибачать мені вони!?

-Я даю тобі шанс, люба, зайнятися своєю справою, вийти в люди та стати самодостатньою жінкою! - не вгамовувався Олександр, пропустивши повз вуха мої останні висловлювання.

-Вчора в мене теж був шанс вийти в люди! Що вийшло з цього?

-Ти знову звинувачуєш мене? - демонстративно поцікавився він.

-Відчепись... - процідила я крізь зуби.

-Лідія! - раптом різко закричав Олександр, а я підскочивши на місці, з легким переляком глянула на нього.

-Ти чого кричиш? - запитала я, накладаючи патчі під очі.

-Нехай квіти у вазу поставить!

-Ці вази по всьому будинку! Вона все одно не встигає в них вчасно міняти ні квіти, ні воду! Не треба, щоб вона сюди заходила! - я знову оцінювально подивилася на свій зовнішній вигляд.

   Схоже, що патчі не вирішать моїх проблем.

-Я не їду сьогодні! - цілком серйозно заявила я. - Тим більше, ти не спромігся запитати мене, чи згодна я на таку роботу!

-А хіба ти можеш відмовитися? - здивувався він.

-Можу! У мене ж є право вибору?

-Тоді ти будеш найдурнішою з усіх жінок на цій планеті! - грайливо видав Олександр.

-Ти можеш без дитячого садка? Сьогодні - точно ні! І вже не в цьому костюмі!

-Приводь себе до ладу і їдемо, я сказав! - з натиском повторив він.

-Ну ти тільки подивися на мене! Подумають, що я п'ю безпробудно! Тоді я вже точно їм скажу, що це ти штовхнув мене! А потім ще й ляпаса вліпив як вибачення!

       Він почухав ідеально поголене підборіддя, знову окинув мене поглядом, зарозуміло піднявши одну брову і продовжив:

-Везу тебе до стоматолога, як і пообіцяв!

-Спасибі за турботу, але я можу і сама з'їздити! - відрізала я.

-Не обговорюється! Чекаю на тебе внизу!

    Він пішов, ще кілька хвилин пробувши в моїй спальні, і тоді я зовсім не помітила, що левову частку моїх речей він просто зібрав у валізу і завантажив собі в багажник. Олександр залишив мені лише кілька домашніх і прогулянкових костюмів, верхній одяг і не зачепив відсік у шафі з вечірніми сукнями.  А все це для того, щоб наступного ранку в мене не було виходу, і я таки вдягнула той штанний костюм, кольору дитячої несподіванки, що розтеклася по білому підгузку.

   

  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍