О. Генрі - Королі і капуста

— Був, — одказую.

Шеф бере саквояж і з поклоном віддає заарештованому, й каже директорам:

— Чи знає хто з вас оцього джентльмена?

Усі червонопикі захитали головами.

— Тоді дозвольте представити вам, — провадить шеф, — сеньйора Мірафлореса, президента республіки Анчурія. Сеньйор великодушно погоджується простити нам цю кричущу помилку, коли ми захистимо його від неприємних публічних коментарів. Він робить нам велику ласку, бо за вчинену образу він може вимагати задоволення згідно з міжнародним правом. Думаю, ми можемо з вдячністю пообіцяти йому зберегти цю справу в таємниці.

Усі навколо дружно закивали.

— О’Дей, — каже мені шеф. — Як приватний детектив ви повністю провалились. На війні, де практикується викрадення державних діячів, вам би ціни не склали. Зайдіть до контори об одинадцятій.

Я зрозумів, що це означає.

— Виходить, це президент над отими мавпами, — кажу я. — Чому ж він не признався мені?

Отака досада!

XVIII. ВІТАГРАФОСКОП

Вар’єте за самою своєю суттю фрагментарне й уривчасте. Публіка не вимагає ефектних розв’язок. Кожному новому номерові «довліє його власна злоба». Ніхто не цікавиться, скільки романів було у комічної співачки, якщо вона може добре триматись при яскравому світлі рампи та витягти дві-три високі ноти. Глядачам байдужісінько, що циркові собаки йдуть у клітку, востаннє стрибнувши крізь обруч. Вони не запитують, чи справді покалічився велосипедист-ексцентрик, коли вилетів головою вперед зі сцени під брязкіт потрощеного (бутафорського) посуду. І їм не здається, що куплений квиток дає їм право узнати, чи є якесь почуття між віртуозною на банджо та ірландцем-куплетистом, чи немає.

Отже, не підіймаймо завіси над живою картиною — закоханими, що з’єднались на тлі покараного лиходійства, і — для контрасту — над комедійними персонажами, покоївкою та лакеєм, що цілуються, введені в виставу як подачка для церберів з п’ятдесятицентових місць.

Але наша програма кінчається одним-двома коротенькими номерами, а тоді — до виходу! Той, хто досидить до кінця, побачить, коли схоче, тоненьку нитку, що зв’язує докупи — іноді, правда, зовсім слабко — нашу повість, зрозуміти яку, можливо, зуміє тільки Морж.

Витяги з листа першого віце-президента нью-йоркської страхової компанії «Республіка» до Френка Гудвіна, в місто Кораліо, республіка Анчурія.

Вельмишановний містере Гудвін!

Ми одержали Ваше повідомлення через новоорлеан-ську фірму «Гауленд і Фурше», а також чек па сто тисяч доларів, що їх забрав з нашої каси покійний Дж. Черчілл Уорфілд, колишній президент нашої компанії... Службовці та директори одностайно доручили мені висловити Вам свою глибоку повагу та подяку за те, що Ви так швидко повернули нам усі втрачені гроші, менше ніж за два тижні після їхнього зникнення... Можемо запевнити Вас, що справа ця не дістане жодного розголосу... Висловлюємо глибокий жаль з приводу самогубства містера Уорфілда, але... Вітаємо з одруженням з міс Уорфілд... Чарівна зовнішність, чудові манери... благородний жіночий характер і завидне становище в найкращому столичному товаристві...

Щиро відданий Вам Люсайяс І. Еплгейт, перший віце-президент страхової компанії «Республіка».

Вітаграфоскоп

(Кінематограф)

ОСТАННЯ КОВБАСА

Місце дії—майстерня художника. Художник, молодий, симпатичний, сидить у пригніченій позі серед розкиданих ескізів, підперши голову рукою. На сосновому ящику в центрі майстерні стоїть керосинка. Художник підводиться, затягує пояс іще на одну дірочку й розпалює керосинку. Потім підходить до бляшаної коробки для хліба, напівзакритої ширмами, виймає звідти одним одне кільце ковбаси, перевертає коробку догори дном, показуючи, що вона порожня, і кладе ковбасу на сковорідку, а сковорідку ставить на керосинку. Керосинка гасне; значить, у ній немає більше гасу. Художник у видимому розпачі: хапає ковбасу і в раптовому нападі шаленства жбурляє геть від себе. В цю мить відчиняються двері — і ковбаса з силою вдаряється об ніс чоловіка, що входить до майстерні.

Видно, як він кричить і жваво підстрибує на місці, наче танцює. Це червоновидий, жвавий, гостроокий чоловік явно ірландського походження. Ось він уже регочеться, перекидає ногою керосинку, з усього маху ляскає художника по спині (а той марно намагається схопити його за руку). Потім гість удається до пантоміми, з якої кожний хоч трохи тямущий глядач урозуміє, що він заробив багато грошей, вимінюючи в Кордільєрах у індіанців золотий пісок за сокири та бритви. Він витягає з кишені пачку грошей, завбільшки з невеличку хлібину й махає нею над головою, удаючи разом з тим, ніби він п’є з бокала. Художник хапає капелюх і обидва виходять із майстерні.

ПИСАННЯ НА ПІСКУ

Місце дії — пляж у Ніцці. Вродлива жінка, ще молода, елегантно одягнена, поважна, з задоволеною усмішкою напівлежить у шезлонгу біля води й ліниво креслить кінчиком шовкової парасолі якісь літери на прибережному піску. В її красі є щось безоглядно-сміливе, а в її розслабленій позі почувається якесь вичікування: вам здається, що вона от-от стрибне або поповзе чи прослизне повз вас, мов пантера, яка з невідомих причин затаїлась і принишкла. Вона ліниво виводить на піску одне слово: «Ізабелла». За кілька кроків від неї сидить мужчина. Ви бачите, що вони зв’язані одне з одним, якщо вже не дружбою, то звичкою. Обличчя в нього темне, чисто виголене і майже непроникне, але не зовсім. Розмовляють вони мало. Мужчина теж водить по піску кінчиком тростини. І пише він одне слово: «Анчурія». І потім переводить погляд туди, де Середземне море зливається з небом, і в очах у нього — смертельна туга.

ПУСТЕЛЯ Й ТИ

Місце дії — околиця багатого маєтку десь у тропіках. Старий індіанець — обличчя ніби з червоного дерева — підрізає траву на могилі недалеко від болота, порослого мангровими деревами. Потім підводиться й помалу йде до переліска, де вже збирається тінь короткого смеркання. На узліссі стоїть високий, кремезний чоловік із добрим, чемним виглядом і з ним жінка ясної, тонко окресленої вроди. Коли старий індіанець підходить до них, чоловік кладе йому на долоню гроші. Доглядач могили, з характерним для індіанців виглядом гордої байдужості, бере свій заробіток і йде геть. Чоловік та жінка повертаються з узлісся посутенілою стежкою і йдуть близенько, дуже близенько одне біля одного, бо, кінець кінцем, хіба є на світі щось краще, ніж маленьке, кругле поле екрана — і на ньому двоє, що йдуть у парі?

Завіса

О. ГЕНРІ

(1862-1910)

(Біографічна довідка)

Відомий американський письменник О. Генрі (псевдонім Уїльяма Сідні Портера) народився в родині лікаря в містечку Грінзборо, в Північній Кароліні. З п’ятнадцяти років почав заробляти собі на хліб. Працював у аптеці,