Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

19

Невидима сила штовхнула двері, які з розмаху ляснули Джорджа по обличчю. Щось засичало, тріснуло — й до кімнати заскочила темна постать. Локвуд кинувся з рапірою вперед.

Почувся тривожний крик...

На мить усі заціпеніли. Локвуда наче скувало морозом. Моя рапіра зависла в повітрі, а м’язи здерев’яніли відразу після того, як я почула брязкіт каністри об підлогу — і до мене долинув виразний запах солі й заліза.

Я витягла ліхтарик і увімкнула його на повну потужність. Його промінь освітив Локвуда, кінчик рапіри якого зупинився за кілька дюймів від горла Квіла Кіпса: той саме підняв одну ногу, щоб ступити вперед. Виряченими очима він утупився вперед, а його груди аж підскакували від гарячкового дихання. Вістря власної Кіпсової рапіри коливалось на короткій відстані від Локвудового живота.

Позаду нього, біля дверей, скупчились Кет Ґодвін з ліхтарем у руці, Нед Шоу, що саме збирався жбурнути ще одну бомбу, й крихітка Бобі Вернон, чиї очиці визирали з темряви звідкілясь із-за лівої пахви Шоу. Обличчя в усіх були спотворені сумішшю подиву й страху.

Тиша панувала далі: її порушувало хіба що Джорджеве бурчання за дверима.

Аж тут Локвуд і Кіпс із вигуками огиди відскочили один від одного.

— Що ти тут у біса робиш? — прохрипів Кіпс.

— Те саме я хочу спитати в тебе.

— Це не твоє діло!

— Саме моє, — заперечив Локвуд, сердито скуйовдивши собі волосся. — Зараз ви влізли саме в моє діло. Ти наражаєшся на небезпеку, Кіпсе. Я мало не проткнув тобі шию рапірою.

— Я? А ми думали, що це Гість! Якби не моя блискавична реакція, я б тебе геть випатрав!

Локвуд підняв брову:

— Оце вже навряд. Ти врятувався лише тому, що я вчасно побачив, що це ти, й відбив твій удар у мій живіт прийомом Бедекера — Флінна. Тобі пощастило. А могло й не пощастити!

Знову запала тиша.

— Гаразд, — мовив Кіпс, — якби я краще розумів, про що ти тут розводишся, то відповів би тобі як слід.

Він почепив свою рапіру на пояс. Локвуд зробив те саме. Нед Шоу, Бобі Вернон і Кет Ґодвін похмуро зайшли до кімнати. З-за дверей з’явився Джордж, потираючи носа, який після удару став ніби ще коротшим. Якусь хвилину всі мовчали, а потім забряжчали рапіри та інша зброя, яку Кіпсова компанія сердито кинула вбік.

— Отже, — почав Локвуд, — ви просто пішли за нами вслід? Це не робить вам честі.

— За вами вслід? — зневажливо зареготав Кіпс. — Ми, друже, пішли вслід за Бобі Верноном та його знахідками в архіві. Я не здивуюсь, якщо це ви пішли вслід за нами.

— Нам це не потрібно. Нас сюди привели Джорджеві пошуки.

Бобі Вернон захихотів:

— Справді? Після того цирку у Вімблдоні Кабінс ще працює у вас?

Локвуд насупився:

— Ми з нетерпінням готуємось до нашої перемоги, Квіле. До речі, не пишіть для «Таймса» надто довгої статті. Половини сторінки з визнанням власної поразки цілком вистачить.

— Якщо Кіпс, звичайно, справді вміє читати й писати, — підхопив Джордж.

Нед Шоу пирхнув:

— Добирай слова, Кабінсе!

— Пробач. Зараз я скажу по-іншому. Я певен, що в джунглях острова Борнео є мавпи, більш письменні за нього...

Шоу вибалушив очі й сягнув рукою до пояса:

— Гаразд, якщо так...

Локвуд відгорнув край пальта і взявся за рапіру. Кіпс, Джордж і Ґодвін умить зробили те саме.

— Припиніть! — вигукнула я. — Негайно припиніть ці дурниці!

Шість облич обернулись до мене.

Я стиснула кулаки. Гукнула я досить голосно, а може, ще й тупнула ногою. Я бачила, що мушу зупинити хлопців. Їхній гнів виходив з-під контролю, а отже, небезпека, що загрожувала нам, ставала дужча й відчутніша. Сварка в будинку з привидами — річ не дуже добра, якщо не найгірша взагалі.

— Хіба ви не відчуваєте? — прошепотіла я. — Атмосфера змінюється! Ви збурюєте енергію будинку! Негайно замовкніть!

Запала тиша. Всі мене послухались, хоч як їм було соромно й ніяково.

— Дякую, Люсі, — зітхнув Локвуд. — Твоя правда.

Інші кивнули.

— Щодо гніву — згоден, — пробурмотів Джордж. — А кепкування? Хіба воно теж приваблює Гостей?

— Цить!

Ми зачекали. В повітрі згущувалась напруга.

— Чи зможемо ми зупинити його? — запитав нарешті Квіл Кіпс. — Чи вчасно ми прийшли сюди?

Поки він говорив це, ліхтар у руці Кейт Ґодвін мерехтів, згасав і спалахував знову. Джордж узяв з пояса термометр і подивився на нього:

— Температура падає. Зараз десять градусів. А коли ми тільки-но прийшли сюди, було чотирнадцять.

— І повітря густішає, — пробурмотів Бобі Вернон. — Чути сморід.

Я кивнула:

— А я чую шурхіт.

Кет Ґодвін теж почула його. Її обличчя посіріло:

— Шурхотить, ніби... ніби...

Ніби безліч маленьких хвостатих, кігтястих тваринок пробиралися будинком до нас. За стінами, під дверима, у водостічних рурах, під дошками підлоги — всюди в цій моторошній, задушливій кімнаті лунав тихий шурхіт. Правду кажучи, ми всі зрозуміли, що це таке, але ні я, ні Кет Ґодвін не вимовили цього фатального слова.

— Готуйте ланцюги, — наказав Локвуд. — Годі вже порожніх думок.

— До роботи! — підхопив Кіпс.

Слід віддати їм належне: за всієї своєї подібності до зграї голодних шакалів, агенти «Фіттес» були чудово натреновані. Вони швидше за нас розпакували свої торбини й за двадцять хвилин виклали коло з ланцюгів. Нед Шоу досі скоса позирав на нас, проте інші зберігали діловитий спокій. Головне зараз — вижити. Ми всі — в небезпеці.

— Затишно вийшло, — обізвався Джордж. — До речі, Кіпсе, в тебе чудовий одеколон.

— Дякую.

— Замовкніть! — прошепотіла я. — Слухаймо!

Отже, ми стояли й мовчали — семеро агентів, замкнених у колі. Ліхтар і далі шалено мерехтів. Я нічого не бачила, але виразно чула, як настирливий шурхіт підбирається дедалі ближче... Звук лунав звідусіль, ніби нас із темряви, з усіх боків хтось переслідував. Кет Ґодвін засапано дихала, їй добре було чути цей шурхіт, та чи чули його інші — я сказати не могла. Здавалося, що невидимі шалені істоти біжать по стінах. Кігті шкрябали по тиньку над нашими головами й ніби забирались кудись усередину будинку... Аж тут, досягши стелі, моторошний