Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

10.2

 

***

Ранок починався незвично тихо і неметушливо. Ніякого поспіху, наказів, послань імператора… Лише у дворі походжав безжурний настоятель. Помітивши Лін (у відіпраному до кришталевої чистоти, але недосушеному, тобто облягаючому вбранні), він ще більше розцвів і запитав, енергійно потираючи лисину:

– Дорога принцесо, чи не підкажете, коли почнеться обряд? Я чомусь був упевнений, що на світанку. А ви як гадаєте?

Дівчина запевнила його, що вважає так само, і вони навперебій почали дивуватися відсутності інших учасників. Довго обурюватися не довелось – незабаром компанія поповнилася обома хранителями. Розгублено оглядаючи подвір’я і зашторені вікна імператорської кімнати, Карі припустив:

– Може, всі вже там?

Схоже, такий варіант настоятель не розглядав. Трохи засмутившись, він видав свою здогадку:

– Напевно, це ми проспали. Ходімо, молоді люди, а то хоч би без нас не почали…

Метаморф мав рацію – перед величною спорудою Храму Смерті йшли активні приготування до церемонії. На відміну від Храму Життя, де від бажаючих узяти участь в обряді (або хоча б одним оком поглянути) відбою не було, тут були присутні лише ті, без кого ритуал не мав би сенсу – імператор Веллійської імперії, його незмінні радники, король Грайт із сином, їхні хранителі, а також невелика група ентузіастів, для яких доторкнутися до Смерті – буденне заняття.

Що найдивніше – паломництво до Реха процвітало, але свої дари, прохання чи подяки люди (а зрідка – не-люди) передавали тільки через жерців і ніколи без важливої причини не входили до храму. Спілкуватися з богом Смерті мало кому хотілося…

Храм нагадував величезний склеп зі стінами з чорного каменю і масивними залізними дверима, прикрашеними позолоченим вінком зі сріблястою стрічкою. І жодного зображення Реха! Лише на даху гордо розправляв крила стерв’ятник, виліплений настільки майстерно, що Лін спочатку прийняла його за живого.

Настоятель просто, як звичайним купцям-солдатам-найманцям, пояснив суть обряду (раптом хто ще не в курсі?): спочатку принц, а потім і принцеса разом із охоронцями входять до храму і просять Реха явити милість, показавши в Дзеркалі Таємниці – головному артефакті святилища – секрет душі прохача. Якщо бог зглянеться, треба покликати свідків, які переконаються: чорних планів у майбутнього можновладного подружжя немає. А якщо вмовити Реха не вдасться, то… треба просити краще!

Першим досліджувати невідоме відправився Геданіот, за яким зигзагоподібними перебіжками рушили його хранителі. Лін тихо зітхнула – ось кого охороняли по-справжньому! І, між іншим, людського в гартонських хранителях проскакувало дуже мало.

Принца не було майже годину. Натовп занудився, король Грайт нетерпляче поглядав навколо, немов шукаючи винного. Присутність метаморфа його явно дратувала, і нехай у злочині Карі ніхто не викрив, ярлик «не-людь, про якого попереджала сама богиня» залишився.

Малдраб Четвертий теж проявляв деяке нетерпіння, хоча проблеми Гартона хвилювали його менше всього. Імператор мріяв, щоб день пройшов тихо, спокійно і мирно, а в умовах масового нервового стану сподіватися на це було ним самообманом. Тим паче, Дісон (друг, називається!) вже розмірковував про те, що відбувалося за залізними дверима, і за кожну із версій Грайт подарував би, щонайменше, мотузку, гак і досвідченого ката.

Ельфу підтакував Марк (здружилися, зрадники!). Метаморф, як і Крезін, розсудливо тримав язика за зубами, а ось принцеса… тьху ти, двійник… Малдрабу постійно здавалося, ніби вона балансує на тонкій грані, намагаючись і не порушувати звичаї, і діяти на власний розсуд. Це злило Його Величність усе менше і менше, але постійно бути в напрузі і чекати сюрпризів від свавільної дівки?.. З іншого боку, Маргалінайї поки нічого не загрожувало, і заради цього імператор погоджувався терпіти дрібні незручності.

– Віві, про що мрієш? Як Грайт візьме та й вдавиться? – безцеремонно перервав роздуми імператора Дісон. – Ні, він швидше сам до Реха примчить і зажадає пояснень. Хоча, якщо подумати, одне іншому не заважає. Я б навіть йому посприяв.

– Чому тобі не подобається Гартон? – замість відповіді Малдраб спитав про те, що цікавило його давно.

– А що там любити? – здивувався ельф. – Хай самі себе люблять. До речі, – він покосився на Лін, – ненависть посилює їхній Вогонь, то навіщо ж робити противника сильнішим?

– Як підсилює? – зацікавилася дівчина. – Я, звичайно, чула про…

– Чула-чула, не сумнівайся! – перебив її придворний лікар. – Ех, незнайко, що ж ти про нареченого подробиці не випитуєш? Він у них вважається найсильнішим майстром Вогню. Але що я кажу, це ж державна таємниця… і не знає її тільки ледачий. Гаразд, пояснюю! Сила Вогню – дар, який дістався гартонцям від їхніх ніби як божественних предків, його мають нащадки найстаріших родів, що походять із часів Перших магів. У Клусі цей вид магії заборонений як такий, що порушує права людей. Зауваж, саме людей. Загалом, клуські маги мають те, що вони називають справжньою магією, Веллі майже не має своїх чарівників, а Гартон… хм, Гартон грає з Вогнем! Мабуть, майстер Вогню програє вмілому істинному магу, але проти звичайних людей він непереможний і навіть може змагатися з не-людьми. Так ось, гартонська сила – така примхлива штука, яку необхідно час від часу підживлювати, причому жертв вона визначає сама. О, є один нюанс – досі Вогонь вибирав на обід лише гартонців. Ну, офіційно, кхм.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍