Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

— Кінець розділу, — сказав він.*

__________

* Я мало не піддався владній спокусі знищити цей фальшивий восьмий розділ, який, безперечно, підсунув у книжку мій полонитель. Єдине, з чим він не помилився, — це сльози: останнім часом плачу я вельми часто. Цим способом я навіть вимірюю час. Але якщо Абихто сподівається цими вклеєними сторінками підштовхнути мене до божевілля, то він дуже помиляється. Тепер я знаю, навіщо вони йому: це повідомлення, вказівки, накази, погрози… Він уже навіть не намагається приховати їхнє неправдиве походження. Читати себе від першої особи — гидке відчуття. Щоб його позбутися, я став думати про те, що сказав би насправді. Не думаю, що я «застогнав» би, як стверджується в тексті. Підозрюю, що поставив би набагато більше запитань, ніж те жалюгідне створіння, яке мавпує мене. Але щодо сліз, Абихто влучив точнісінько в ціль. Беруся перекладати текст, який, вочевидь, і є справжнім восьмим розділом.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

8*

__________

* Переклад іде дуже повільно! Дуже-дуже ПОВІЛЬНО! Якщо я хочу звідси вибратися, треба перекладати швидше.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Останні дні Ленейських свят загальмували звичний ритм афінського життя.

Того сонячного ранку щільна валка купецьких возів закоркувала Дипілонську браму; лунали окрики і лайка, але руху це не пришвидшувало. Крізь Пірейську браму подорожні посувалися ще млявіше, і повний оберт колеса міг тривати чверть клепсидри. Раби, що несли амфори, повідомлення, оберемки дров чи мішки з пшеницею, перекрикувалися на вулицях, вимагаючи один від одного поступитися дорогою. Афіняни прокидалися пізно, і засідання Народних зборів у театрі Діоніса Елевтерія затягувалося. Оскільки прийшли не всі притани, не можна було переходити до голосування. Обговорення протікало мляво, і нечисленні глядачі дрімали на лавах. «А тепер послухаймо Ханократа». Ханократ, власник багатих маєтностей у передмісті, вайлувато волік своє пишне тіло до ораторської трибуни й починав неквапливо виголошувати промову, якої ніхто не слухав. У храмах зволікали із жертвоприносинами, бо всі жерці були зайняті, готуючи заключні процесії. Біля монументу Героїв-епонімів голови ліниво нахилялися до мармурових табличок, щоби прочитати укази й нові розпорядження. У Фівах ситуація лишалася без змін. Там чекали на повернення Пелопіда, вигнанця-воєначальника з Кадмового міста[61]. Владу Агесілая, царя Спарти, відкидали майже по всій Елладі. «Громадяни! Наша політична підтримка Фів украй важлива для стабільності…» Але судячи зі знуджених облич афінян, які читали оголошення, ніхто не вважав, що тої миті щось узагалі могло бути «вкрай важливим».

Двоє чоловіків, що зосереджено розглядали одну з табличок, повагом обговорювали прочитане:

— Дивися, Анфіку, тут пишуть, що загін, який мав би винищити вовків на Лікавіті, ще не набрано: їм досі потрібні добровольці…

— Ми забарніші й вайлуватіші за спартанців…

— Мир розніжив нас: ніхто не хоче зголошуватися навіть полювати на вовків…

Ще один чоловік, із кулястою лисою головою, роздивлявся таблички з тим самим отупінням, що й решта. Відсутній вираз на його обличчі начебто вказував на те, що думки його повільні й неповороткі. Проте насправді річ була в тому, що він майже не спав цієї ночі. «Настав час навідатися до розгадника», — подумав він. Діагор рушив від монумента й неспішною ходою поплентав до Скамбонід.

«Що сталося з цим днем? — запитував себе філософ. — Чому видається, ніби все довкола повільне й тягуче, як меляса?»* Сонячна колісниця загрузла в небесній ріллі, а час здавався густою медовухою, немов богині Ночі, Зорі та Світанку відмовилися міняти одна одну й натомість, поєднані в одне ціле, завмерли безрушно, стоплюючи світло і темряву в сірувату поволоку. Діагора огортали млявість і бентега, але неспокій додавав снаги. Неспокій важким тягарем лежав у нього в шлунку, поволі виступав потом на долонях, шпигав, мовби ґедзь, що змушує худобу бездумно сунути вперед.

__________

* Бо це ейдезис, йолопе, ейдезис, ЕЙДЕЗИС! Ейдезис проникає усюди, все змінює, на все впливає: тепер це ідея «повільності», яка своєю чергою приховує іншу ідею…

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Дорога до Гераклової оселі видалася філософові нескінченною, наче марафон. Садок німував: тишу оздоблювало тільки розмірене кування зозулі. Діагор гучно постукав у двері, зачекав, почув кроки, а коли двері відчинилися, промовив:

— Я до Геракла По…

Йому відчинила не Понсіка. Волосся дівчини, кучеряве й неслухняне, вільно спадало, обрамляючи кутасте обличчя. Вона не була вродлива, а точніше — її врода була незвичайна, загадкова й виклична, мовби ієрогліф на камені: незмигні ясні, наче кварц, очі, повні вуста, тонка шия. Великі перса напинали пеплос і… Зевсе-світе! Тепер він пригадав, хто вона!

— Проходь, проходь, Діагоре, — сказав Геракл Понтор, визираючи з-за плеча дівчини. — Я чекав на іншу людину, тому…

— Я не хочу тобі заважати… якщо ти зайнятий, — Діагор переводив погляд з Геракла на дівчину й назад, немовби сподівався почути відповідь від обох.

— Ти мені не будеш заважати. Ну ж бо, заходь.

Дівчина мовчки відступила вбік. Якусь мить усі незграбно м’ялися, доки Геракл не вказав на неї:

— Ясінтру ти вже знаєш… Проходь. Нам буде зручніше розмовляти на терасі в садку.

Діагор рушив за розгадником темними коридорами. Він відчув — обертатися йому не хотілося, — що вона за ними не йде, і відітхнув із полегкістю. Коли вони вийшли назовні, сонячне світло вдарило в очі зі сліпучою силою. Було спекотно, але не занадто. Серед яблунь, схилившись над цямриною білокам’яного колодязя, Понсіка витягала важкий цебер з водою, і її крехтання злегка відлунювало під маскою. Геракл вивів Діагора на терасу й запропонував сісти. Розгадник був задоволений, ба навіть збуджений: він потирав товсті руки, усміхався, його пухкі щоки розчервонілися — розчервонілися! — а в очах з’явився новий лукавий вогник, що дивував філософа.

— Ти не повіриш, ця дівчина мені неабияк допомогла!

— Чому ж ні? Звісно, повірю.

Геракл, схоже, здивувався, збагнувши, що підозрює Діагор.

— Зевса ради, це не те, про що ти подумав, добрий Діагоре… Дозволь, я розповім тобі, що сталося вчора ночі, коли, успішно залагодивши деякі