Таня Мальована - Устина - азовська відьма , Таня Мальована

—Стефо, чого кликала? — запитала висока жінка з коротким чорним волоссям й пронизливим поглядом.

— Вже час. В нас залишилося не більше трьох днів до битви.

Я здригнулися від цих слів так швидко.

—А ти точно впевнена? — запитала низенька пухкенька дівчина з довгою світлою косою.

— Так, абсолютно. Захист потрібен просто зараз. Фізично ми їх стримаємо, потрібно захистити простих, — відчеканила Стефа й контур сили здригнувся. Я піймала його підтримуючи й додала ще своєї магії.

Мій велетень тільки вушками активно ворушив та крутився довкола ноги.

— Стефо, а з тобою там бува не... — не встигла третя жінка не набагато старша самої Стефи в дивному очіпку завершити питання, як вчителька протестуючи махнула рукою спиняючи її.

—Не наразі!

Три відьми синхронно кивнули.

— Що робимо? — запитала чорнява.

— Ми намагатимемося витягнути його подалі від будинків, бо його нічого не зупине.  А нам потрібно ставити браму, — після цих слів очі усіх трішки збільшився від здивування, але Стефа була серйозна.

Брама з’їсть усі наші сили, це ж сильніший захист. Можливо ми її поставимо, але підтримувати. Вона збожеволіла точно.

—Устино, Стефа! — голос Роха відволік мене від думок й я кинула сил вчительці.

—Устино, підійди но ближче, — погукала Стефа.

— Дай мені руку з каблучкою, — вони відкрила долоню чекаючи доки я послухаюся. Трішки вагаючись але ж все таки послухати вчительку.

Її теплі пальці міцно стисли мою долоню, накриваючи іншою рукою.

Я відчула тепло магії, а потім метал каблучки аж впився лавою в шкіру, що я аж пискнула від болю та неочікуваності. Рох коло нас аж зашипів погрозливо, але що він говорить я не змогла розібрати за шумом в голові. Розум вкрив туман все ніби пропало й я не одразу почула, що хочу від мене Стефа.

—Знімай кажу! — ледь чутно було її голос.

Тремтячими пальцями я потягнула за каблучки не вірячи, що вдасться, бо сиділа вона щільно. Але холодний метал легенько зісковзнув залишаючи тільки білий слід після себе.

— От і прекрасно, — сказала Стефа дивлячись на мої руки.

— Ну що всі готові? — запитала вона у чаклунко.

— Так, — відповіли вони й почалася магія.

Я вже розуміла, чого чекати й чому звільнили повну силу. Вона не велика, та це вільний резерв,  але вона й досі не стабільна, як у інших.

Та зараз не час до моїх питань бо сили вже полилася рівними плетіннями від кожної відьми. Візерунки були унікальними, але в той же момент дуже подібні. Магія лягала міцними шарами, що сили ставав все сильнішим над головами утворилася куля що росла й росла. З кожним збільшенням я відчувала, як Стефа підтягує обережно мої сили вплітаючи їх в ритуал. Піднявши очі до гори я побачила знайомі краєвиди дому, потім картинка змінилася на зелений степ, потім берег моря, а потім місто згори. Кадри кожного куточка який треба захистити появилися в кулі, яка все росла й росла, а потім в якусь мить розлилося яскраве світло й вона просто зникла ще  затягуючи залишки темряви за собою.

Чаклунки стояли задоволені собою, але кожна з них виглядала напрочуд погано. Немов вони бігли марафон довжиною в місяць. Стефа зовсім зблідла кров відступила від обличчя підкреслюючи синці й нездоровий блиск зелених очей.

Як же я тоді виглядаю, бо слабкість є, та не скажу що зовсім погано, після тренувань бувало й гірше, а зараз ніби ніч не послала.

—Стефо! — голосний рев із за дерев змусив нас здригнутися й озирнутися.

— Ну, що дівчатка ось і прийшли нас лікувати, — пожартувала вчителька повертаючись до чаклунок.

—Що забороняв? — поцікавилася відьма в очіпку.

— Як завжди, так хто ж буде його слухати, — відповіла Стефа зі слабкою посмішкою.

—Тоді бувай, бо й нам на горіхи ще дістанеться, — проговорила чорнява й махнула рукою.

Всі три відьми зникли в мареві порталів. Тепер остаточно розпалися плетіння чарів й ідеальне магічне коло дивилися на світ почорнівшими грибочками.

—Стефо! — перед нами з'явився сам власник дуже голосного басу і край розлюченому настрої.

—Стефо, поясни що ти зі творила?! — кричав Іван дивлячись на нас.

Кролик, я та вчителька, яку я підтримувала під руку виглядали вкрай винувато. Бо під поглядом чоловіка виникало одне бажання у всьому зізнатися й хутко заховатися у кімнаті.

— Я вже дуже багато років Стефа, не галасуй. Й так голова розколюється, — проговорила тихим голосом вчителька.

—Не робила б дурниць то й не боліла б, — буркнув Сірко, але вже тихіше.

Він обвів поглядом наше місце чаклунства й остаточні залишки сили, що непідготовану людину б збили з ніг, а потім зачепився поглядом за мене. Його очі спочатку стали здивованими, а потім люто подивилися на Стефу.

— Що ти зробила!? — знов закричала він.

— Не кричи! — рявкнула вчителька так що в мене заклало вуха.

Я вже й забула, що її краще не злити.