Джон Гришем - Фірма

— І от, минулого року середній шматок пирога коштував триста тисяч доларів. Очікують, що в цьому році буде ще більше. Сума з кожним роком більша.

— Триста тридцять тисяч, — повільно повторив Мітч.

— От-от. Це в середньому. Лок отримає близько мільйона. Віктор Мілліган — другий, трохи менше.

— Ну а ми як?

— І нам шматочок виділять. Дуже маленький шматочок кожному. Минулого року вийшло в середньому по дев’ять тисяч. Це залежить від того, як довго і з як продуктивно ти працюєш.

— А нам можна на це подивитися?

— На це й Президенту вони квитка б не продали. Вважається, що це таємна нарада, але про неї всі тут знають. Після обіду вже якісь дані матимемо.

— А коли проводять голосування щодо партнерства?

— От сьогодні це й вирішуватимуть. Та ходять плітки, що цьогоріч вони можуть і не обирати нового партнера — через Марті й Джо. Я гадаю, першим на черзі в них був Марті, другим був Джо. А тепер, можливо, рік-два чекатимуть.

— Отже, хто буде наступним на черзі?

Ламар виструнчився й гордовито всміхнувся.

— Починаючи від сьогодні, рівно за рік, друже мій, я стану партнером «Бендіні, Ламберт і Лок». Я наступний на черзі, тож цього року не стій на моєму шляху.

— Я чув, що наступним мав стати Мессенджил, випускник Гарварду, мушу додати.

— Мессенджил не має жодного шансу. В наступні п’ятдесят два тижні я маю намір покрити рахунками по сто сорок годин, тож ті великі цабе благатимуть мене стати партнером. Я переберуся на четвертий поверх, а Мессенджил спуститься до підвалу з клерками.

— А я би поставив гроші на Мессенджила.

— Та він слабак. Я покладу його на лопатки. Ходімо перекусимо чогось гострого, і я відкрию тобі мою стратегію.

— Дякую. У мене багато роботи.

Ламар пішов з кабінету, саме заходила з якимись паперами Ніна, вона підійшла до столу і поклала їх перед Мітчем, звільнивши кут столу.

— Йду обідати. Щось взяти? — запитав Ламар.

— Ні, дякую. Так, дієтичну колу.

На час обіду галас у коридорах трохи ущух, секретарки ринули до десятка кав’ярень та продуктових крамниць поблизу. Та ще й юристи на п’ятому поверсі рахували гроші, тож трохи ущух ласкавий гул живої комерції.

На Ніниному столі Мітч знайшов яблуко й витер руками. Він розгорнув довідник з останніми правилами Національного податкового управління, поклав його у копіювальну машину, натиснув на зелену кнопку «ДРУК». Замигав тривожно червоний вогник, загорівся напис: «ВВЕДІТЬ НОМЕР ФАЙЛА». Мітч оглянув апарат — так, це була нова модель. Біля кнопки «ДРУК» була ще одна — «ОБХІД». Він притиснув її пальцем. З нутрощів апарата донеслося виття сирени, на панелі всі лампочки засвітилися червоним. Він безпорадно озирнувся, не побачив нікого поряд, панічно вхопив інструкцію з використання копіювальної машини.

— Що тут відбувається? — чийсь строгий голос над вухом пробився крізь виття.

— Я не знаю! — закричав Мітч, розмахуючи перед носом інструкцією.

Секретарка Ліла Пойнтер була у занадто поважному віці для того, щоб кудись іти на обід; вона обійшла копір ззаду й вимкнула сирену.

— Якого біса? — засапавшись, спитав Мітч.

— Вони що, вам не сказали? — вимогливо запитала вона, забираючи в нього з рук інструкцію й кладучи на місце. А сама так і дірявила очицями Мітча, ніби застукала його за порпанням у чужій сумці.

— Та ж очевидно — не сказали. То в чому справа?

— У нас нова система копіювання, — вона зверхньо дивилася й почала гугняво читати лекцію. — Встановили її наступного року після Різдва. Перед тим, як робити копію, ви маєте ввести кодовий номер файлу. Секретарка вам мала все сказати.

— Тож ви хочете сказати, що я не зможу нічого скопіювати, поки не введу десятицифрове число?

— Правильно.

— Ну а як бути зі звичайними копіями, що ні до якої папки не пришиєш?

— Не можна. Містер Ламберт каже, що ми дарма витрачаємо забагато грошей на копії, за які ніхто не платить. Тож відтепер кожну копію потрібно вносити в рахунок. Спочатку вводите номер справи клієнта. Машина все вираховує й автоматично надсилає кількість на головний термінал, а там усе вноситься в рахунок клієнта.

— А копії особисто для себе?

Діла з виглядом цілковитого розчарування похитала головою.

— Та не можу повірити, невже ваш секретар всього не розповіла?

— Ну, не розповіла, то чому би вам не допомогти?

— У вас особисто є чотиризначний код доступу. В кінці місяця за зроблені копії ви отримаєте рахунок. Мітч не зводив погляду з апарата, тоді потрусив головою.

— А якого дідька тут ще й сирена?

— Містер Ламберт каже, що за тридцять днів сирену вимкнуть. А от саме зараз вона необхідна для таких, як ви. З цим усе буде серйозно. Каже, що на копіюванні ми втрачаємо тисячі доларів.

— Зрозуміло. То виходить, що в будівлі всі копіри замінили?

Вона всміхнулася дуже задоволено.

— Так, усі сімнадцять.

— Дякую.

Мітч повернувся до кабінету, щоб пошукати номери папок.

Того ж дня о третій годині на п’ятому поверсі святкування підходило до радісного завершення. Партнери, тепер уже і багатші, і п’яніші, полишали бенкетну залу й розходилися по кабінетах. Ейвері, Олівер Ламберт і Натан Лок йшли недовго — коридором до стіни служби безпеки, натиснули кнопку виклику. Девашер уже чекав.

Показавши рукою на стільці, запропонував сісти. Ламберт пригостив присутніх гондураськими сигарами ручної скрутки, усі закурили.

— Ну, бачу, всі сьогодні у святковому настрої, — вищирився Девашер. — Тож скільки? Триста дев’яносто тисяч доларів у середньому?

— Саме так, Девашере, — сказав Ламберт. — Гарний був рік. — Він поволі вдихав дим і пускав у стелю кільця.

— У всіх нас Різдво було гарним? — запитав Девашер.

— Це ти про що? — з притиском запитав Лок.

— Ну, веселого Різдва тобі, Нате. Кілька запитань. Я два дні тому зустрічався з Лазаровим у Новому Орлеані. Ви ж знаєте, він народження Христа не святкує. Я йому прояснив сьогоднішню ситуацію і особливо наголосив на Мак-Дірі й ФБР. Я запевнив його у тому, що інших контактів між ними більше не було. Він не дуже мені повірив і пообіцяв все перевірити через своїх людей у Бюро. Я не знаю, що це означає, та хто я такий, щоб розпитувати? Він дав завдання двадцять чотири години на