Євгеній Шульженко - Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко

Загін племені Вітрів знову почули рухи за парканом, та в цю мить засув клацнув, хвіртка відкрилась. Дітей зустріла дівчинка років дев’яти. Волосся копицею зібрано на голові, очі сірі, що при світлі місяця робились трохи чарівними. Дівчинка тримала одною рукою платтячко, іншою тримала хвіртку.

За спиною дівчинки загорівся той же вогник, що Мілана побачила на початку. З темряви винирнули двоє хлопців та ще одна дівчина, старше першої.

- Нарешті в цьому клятому місті Сонця почало щось відбуватись, - тихо мовила дівчинка, та відійшла в сторону, пропускаючи нічних гостей до двору.

Дуже швидко, Мілана та інші діти заскочили до двору. Візок не пролазив, тому відкрили клітку та вийняли Іллю, обережно занесли та поклали на траву. Місцеві діти допомогли відтягти візок подалі, та прикрили гілками, щоб його не зразу було видно з дороги. Самі ж повернулись до двору хати та закрили за собою засув.

Всі гуртом, обійшли хату та підійшли до сараю. Дівчинка щось почала шукати на землі, потім вхопила велике металеве кільце та потягла на себе. Підскочили хлопці та допомогли їй. Відкрили великий дерев’яний люк та запросили біженців вниз. Спитали чи є ліхтарик, бо внизу дуже темно. Степан передав Мілані ліхтарик, та дівчина першою пішла вниз.

Це був льох, да дуже глибокий, оскільки земляні втоптані сходи вели вниз та вниз. Діти почали один за одним спускатись. Степан та Роня тягнули Іллю, дівчата замикали. Та як тільки вони спустились так щоб можна було закрити люк, він зразу зачинився за ними. Місцеві діти не пішли, залишились на поверхні. В якусь мить, загін племені Вітрів засумнівався в тому, що так легко довірились партизанам. Та вибору не було, до того ж відкрити таку велику схованку – це великий ризик.

Діти спустились в самий низ. Кімната була доволі великою, та в ній було дуже сиро та холодно. В ніс бив запах плісняви та гнилих овочів. Всі скривились, дівчата позакривали обличчя рукавами своїх кофт. Лізти на гору та жалітись на запахи вони теж не хотіли. Освітили ліхтариком все навколо, знайшли на підлозі солому та поклали на неї Іллю. Самі ж розійшлись по сторонам, обперли стіни та присіли.

Залишилось лише чекати. І дочекались. Вгорі почулись крики натовпу, більш за все воїни міста Сонця вже були в селищі. Вони напевно бігали та шукали втікачів. Гуркотіли палицями по парканам, кричали та гукали, було чути образливі слова. Але, на щастя, ніяких бійок не влаштовували. Місцеві діти теж сховались та не висовувались. Вони постійно так робили та ця зустріч – не виключення.

Пройшов час, та як тільки загін племені Вітрів почав засинати, коли зверху стало тихо, почули кроки. До люка підійшли та потягнули. Оскільки напроти сходів сиділи Мілана та Степан, ті підняли голови догори. Люк відкрили та посвітили вниз ліхтариками. Мілана закрила очі руками, та не вставала, оскільки почула що до них спускаються.

Ліхтарик вимкнули, та дівчина зрозуміла, що надворі вже світає. Після яскравого світла, очі звикли до світанку. Командирка перевела очі на дитину та в неї перехопило дихання. Перед нею стояв Євген та всміхався. Мілана не рухалась, як і Степан, що сидів та уважно дивився на губернатора. Всі інші діти племені Вітрів спали.

- Не очікували, я так розумію? – губернатор тихо засміявся та присів напроти переляканих Мілани та Степана, - Я ж тобі, дівчинка, сказав, що не відпущу вас. А ти собі знайшла цього дурника, - Євген махнув головою до Степана, - та думала, що він тобі допоможе?

- Відчепись від нас, - прогарчала Мілана, а Аліша, яка була поряд, зашипіла на хлопця, - я виграла твої дурні Дитячі Ігри, то ж я вільна.

- Це не було в моїх планах, - розвів руками губернатор, - ти мала вже давно спати, а ти викрутилась.

Євген випрямився та миттєво вихопив з-за спини короткий металевий прут та що сили замахнувся на Степана. Удар був короткий, але дуже точний. Він вдарив в скроню командиру розвідників. Хлопець не встиг навіть пискнути, очі закрились та він втратив свідомість прямо там, де і сидів. Мілана перелякано дивилась на хлопця та на цівку крові, що потекла з голови хлопця. Та в цю ж мить вона почула тихе та спокійне дихання. Степан заснув, як всі дорослі.

Мілана підскочила та закричала на губернатора, спробувала вихопити прут. Але той тримав зброю міцно, та почав голосно сміятись. Так голосно, що почало закладати вуха. Все навколо почало біліти, як наче поволі включали лампу з білим світлом. Мілана мотнула головою та побачила, що всі інші досі сплять, не зважаючи на крики. Губернатор це побачив та засміявся ще голосніше.

- Вони всі сплять! - мовив він, - Вони сплять та не прокинуться ніколи! І винна в цьому лише ти! – Євген показав на Мілану, а потім тихо прошепотів, - Ти приречена на ці страждання, якщо не приймеш це!

Мілана відкрила очі та підскочила. Навколо темрява. Вона, як і всі діти загону племені Вітрів, сиділа в льоху, де було холодно та смерділо пліснявою. Вмить включився ліхтарик, та Степан встав, посвітив на Мілану. Дівчина дуже важко дихала, а серце виривалось з грудей. Але вона швидко заспокоїлась. «Це був лише сон!» - повторювала вона собі, згадуючи страшну сцену з губернатором. Командирка сіла, обперлась об стіну та закрила очі. Нікому таких жахів не побажаю.

За декілька хвилин почулись кроки на горі потім потягли люк. В цей момент, Мілана напружилась, але ліхтариком ніхто не світив. Дітям відкрилось чисте небо світанку. Зверху стояла та сама дівчина, що відкрила хвіртку на початку зустрічі. Вона помахала рукою та запросила нагору. Воїни пішли, небезпека минула. Все добре.