with love anellaya - Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya

-Що ж.- Ніко торкнувся свого волосся.- Його вже немає багато століть і навряд чи колись ще з’явиться. 

-Дуже шкода.- Привид перевела погляд на ліс.- Дякую, що звільнив мене від покарання Ши.- Вона закружляла навколо залишків статуї і зникла у плакучих вербах. Та її голос ще на хвильку затримався в повітрі. – Якщо ти здатний пробудити цю величезну любов, ти не такий, яким вони тебе вважають. Врешті, саме нею ти врятував мене.

   Ніко впав на землю, тримаючи у руках ключ. Останні слова відьми крутилися в його свідомості ще довго. У них була закодована правда, яку я розповім згодом. Святий виснажено зітхнув, навіть спершу не зрозумівши, що очі налилися сльозами. А гілки верби постійно намагалися схопити когось із них і затягнути до лісу. 

-Ніко…- Тихо мовила Бель, підійшовши до нього.- Треба іти до сходів.

-Я…- Його вологі очі повільно заплющилися.

-Ніко?- Вона опустилася над ним, прагнучи повернути його до тями, але все було марно.

-У мене є ідея!- Вигукнула Лелейн, роздивляючись свій Ксифос. 

-Як добре, що це не моя ідея.- З полегшенням сказав Вієро. 

-Я позбавлю себе, Вієро і Ніко фізичних оболонок і гілки не зашкодять нам.- Вона перевела погляд на Мірабель.- Ти єдина, хто здатна протистояти цим клятим гілкам. Тому ми заберемо Ніко, а ти відчиниш двері. Гаразд?

-А хіба ми вже не душі?- Здивувався Вієро.- Я думав, наші фізичні тіла зараз лежать у Летючих Лісах.

-В цьому світі ми повноцінні.- Відповіла Лелейн.- Ми можемо торкатися усього. Тож… Мірабель, ти згодна?

-Так…- Бель не зводила очей із Святого.- Я відчуваю, як… Як ця енергія знищує мене зсередини. Мій дар відмовляється виходити назовні. Він пригнічується темрявою і я перетворююсь на посудину, повністю заповнену нею.

-Ми все виправимо, Бель.- Прошепотів Вієро.- Лише виберемося звідси…

-Добре.- Мірабель встала на ноги.- Забирайте його.

   Лелейн направила Ксифосом спершу на Вієро, потім на Ніко і в останню чергу на себе. Синє сяйво торкнулося їх, залишивши лише їх душі. Вієро провів рукою крізь залишки каміння і гілки верби, що більше не могли діяти на них.

-Чому ти не зробила цього раніше?- Здивувався Вієро. 

-Спробуй перетворити енергію верби у нейтральну.- Запропонувала йому Лелейн.

   Вієро спробував торкнутися до гілки знову, але нічого не вийшло.

-Зараз у тебе лише душа.- Пояснила Лелейн.- Твій дар не з тобою, як, власне, і його.- Вона подивилася на Святого.- Ви б точно не дістали ключ з цього каміння. 

-Тоді як ти зібралася тягнути Ніко до дверей?- Не зрозумів Вієро. Останнім часом він ловив себе на думці, що геть не розуміє світ, що звався його домом. 

-Душі торкаються до інших душ, так само як і люди у звичайному стані.- Вона нахилилася над Святим, підіймаючи його.- Єдине виключення лише у Ліафарів. Ми можемо тримати Ксифос як у фізичному тілі, так і в стані душі.

-Завжди вважав Ліафарів служителями корони Коронарних Лісів.- Зізнався Вієро.- Навіть гадки не мав, що серед вас є такі, як ти. 

-Прийму це за комплімент.- Лелейн посміхнулася.- То… Допоможеш чи…

-Так.- Вієро підняв Святого з іншого боку і вони разом потягнули його до коридору.

   Мірабель вже була біля сходів. Вона знищувала на своєму шляху вербні гілки, наближаючись до омріяної мети. На їх вершині виблискували бажані двері і вона лише упевнилася в тому, що інші теж ідуть сюди. Бель стиснула в руках ключ і подивилася на світлі сходи. «Гаразд…».- подумала вона.- «Залишилось ще трохи». Та невже? А ще три випробовування попереду це що, жарт? Вони ледь впоралися із вербним лісом. 

   Мірабель набрала повні легені повітря і зробила перший крок. Щось під її ногами тріснуло і сходинка розлетілася на дрібні частинки, наче розбите скло. Вона провалилася у темряву і в останню мить встигла зачепитися за наступну сходинку, в іншій руці тримаючи ключ. 

-Святі!- Закричала Лелейн, яка була разом з Ніко і Вієро на пів дорозі до сходів.- Що там відбувається? Куди вона зникла?

-Бель!- Гукнув до неї Вієро і не дочекавшись відповіді, подивився на Лелейн.- Поверни мені тіло. Негайно.

   Лелейн направила Ксофос на нього і те ж синє сяйво повернуло його до нормального вигляду. Вієро побіг до Мірабель, а Лелейн, втримуючи Ніко, потягнула його до сходів. 

   Бель відчувала, що зовсім скоро рука зісковзне і вона полетить у невідому темну прірву. Вона закинула ключі на сходи, готуючи себе до найгіршого, але Вієро схопив її за руку, потягнувши назад на землю. 

-Вони знущаються над нами?- Тихо сказав Вієро, коли Бель опинилася на землі.- Що сталося?

-Сходинка провалилася, як тільки я вступила на неї.- Рвучко дихаючи відповіла Мірабель.

-Тоді як нам дістатися до дверей?- Знервувався Ельф, намотуючи навколо втомленої Бель круги, аби знешкоджувати гілки. 

-Чекай, ти лишив Лелейн одну?- Стурбовано запитала Мірабель, переводячи погляд у сторону арки.

-Вона впорається.- Вієро зиркнув на ключ, що самотньо лежав на наступній сходинці.- Якщо сходи провалюються, то яким чином ми маємо відчинити двері?

-Я не знаю.- Гірко прошепотіла Мірабель.- Я вже нічого не знаю.

   Лелейн ледь дотягнула Святого до сходів. Вона втомлено гепнулася на землю біля Бель і подивилася на небо. Вієро бачив, як всі не в змозі вступити і кроку вперед. Його серце загуділо і забилося швидше ніж зазвичай. Він бачив скільки болю і страждань спричинила гра Проклятої. І це був лише початок. Він думав про те, що останнім часом все іде шкереберть і він не знає як допомогти всім: друзям, Елемстоуну, звичайним, ні в чому не винним людям. Вієро хотів помститися за брата і в той же час його вбивала сама думка про те, що вони мають захищати Розаліну, яка накоїть великої біди і честь Касаліна, який був найбільшим союзником королеви Коронарних Лісів. Від того, чи пройдуть вони ці випробовування, залежало багато хорошого, так само, як і багато поганого. І в цій ситуації не було правильного і неправильного вибору. Вієро вперше пожалкував, що не може вершити долі світів. Якщо вони не повернуться в Елемстоун, Священна Вода у Колбі знову буде втрачена, а Розаліна все одно розв’яже війну з Валентійцями. Врешті-решт, був єдиний шлях – той, в якому втрат мало бути менше. На жаль, ми часто не здатні контролювати все. Але за те, що залежить від нас і має велике значення, маємо боротися і перемогти. І в такому разі ми здатні змінити все.