Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

приніс кошик, із якого, похитуючись, немов від морської хвороби, висипали позеленілі гноми, що вирішили скористатися нагодою та прокотитися з вітерцем, а тепер кляли ту мить, коли їм спало те на думку.

Велика нарада почалася з такого самого великого непорозуміння. Соньки, що любили не тільки поспати, а ще й попоїсти, налаштувалися на вечерю і вимагали почати із неї, а поговорити можна було і потім чи зовсім перенести нараду на завтра. Ріпічип зі своїм загоном хором пропищали, що радитися нема чого, треба одразу вирушати на штурм Міразового замку. Балаболка й інші білки, перебиваючи одне одного, заторохтіли, що, мовляв, хто як, а вони, білки, можуть їсти та говорити одночасно, а раз так, чому б так не зробити? Але тут сполошилися кроти: про які наради й вечері може йти мова, коли навколо галявини досі не вириті окопи? Фавни переконували всіх, що в будь-якому разі починати треба з урочистого танцю. Не витримав і старий ворон, що погодився із ведмедями — мовляв, така відповідальна справа, як Велика нарада, триватиме довго, не можна приступати до неї натщесерце, тож він пропонує вислухати його коротку промову та взятися до вечері. Після його слів зчинився такий галас, що Каспіан, навіть за допомоги гномів та кентаврів, доклав чимало зусиль, аби вгамувати присутніх і розпочати, нарешті, військову нараду.

І ось, коли всіх умовили заспокоїтися і розсістися по колу; коли зрештою вгамували Балаболку (що було ой як нелегко, бо та кидалася туди й сюди, мов навіжена, цикаючи: «Тс-с-с, тс-с-с, тихіше, виступатиме король!»); коли Каспіан підвівся й тремтячим від хвилювання голосом вимовив: «Нарнійці!..» і вперше за вечір запала тиша — саме у цю мить Їхнє Косоочіє нагострив вуха та шикнув:

— Завмерли! Чую кроки — десь неподалік скрадається людина!

Нарнійці, звиклі до того, що на них завжди хтось полює, завмерли, мов неживі, настрочивши носа в той бік, куди навів вуха клаповухий.

— Чи то людиною тхне, чи то ні, не зрозумію, — задумливо прошепотів Трюфеліно.

— Наближається… — зауважив Косоокий.

— Двом борсукам і трьом гномам вийти навперейми, — коротко, по-військовому пошепки скомандував Каспіан.

— Ми все владнаємо, — безжалісно обізвався Нікабрик, припасовуючи стрілу до тятиви.

— Якщо він один — не вбивати, — вже навздогін зашепотів йому Каспіан. — Брати тільки живим!

— Нащо? — не зрозумів гном.

— Ану, роби, що говорять! І без зайвих питань! — зауважив йому за Каспіана кентавр Гленсторм.

У напруженій мовчанці всі чекали, доки гноми й борсуки крадькома затрусили до лісу з північно-західного боку галявини. Потім почувся різкий гном’ячий окрик: «Стій! Хто йде?», якась метушня і нарешті добре знайомий Каспіану голос вимовив:

— Усе гаразд, гаразд, я не озброєний. Тримайте мене за руки скільки забажаєте, панове борсуки, тільки не перекусіть їх. Я прийшов говорити з королем!

— Докторе Корнеліус! — не втримав радісного крику Каспіан і кинувся до свого наставника, поки всі інші, згуртувавшись довкола, мовчки спостерігали за ними.

— Тьху-ти! — тільки й сплюнув Нікабрик. — Гном-відступник. Навіть і не гном, а такий собі людогном. Не варто з ним і возитися, краще одразу — чик-чичирк… — І він виразно провів пальцем по шиї.

— Ех, Нікабрику-Нікабрику, — тільки й зітхнув Тіквік. — Як же ти досі не второпаєш, що і людей, і звірів, і гномів варто судити тільки за їхніми вчинками, а не за тим, хто їхні батьки.

— Це мій наставник, рятівник і щирий друг, — відрекомендував прибулого Каспіан. — Кому він не до вподоби — той може негайно полишити моє військо. Любий докторе, я такий радий бачити вас знову! Як тільки вам вдалося нас відшукати?

— Ну, це було зовсім не складно, — пропихкав доктор, уривчасто дихаючи від швидкої ходи, — та тепер немає часу на подробиці. Треба зніматися з місця! Вас вистежили, і армія Міраза вже йде по ваших слідах. Ще до полудня ви можете опинитися в оточенні.

— Вистежили? — перепитав Каспіан. — Як?

— Зрада! Нас зрадили!!! — хапаючись за меча, заволав Нікабрик. — Певно, ще якийсь людогном!

— Не зрадили, а вистежили, — нагадав доктор Корнеліус. — Виною усьому ваш вірний кінь, що занадто звик до королівської стайні. Коли вас викинуло з сідла, він повернувся туди, де народився і виріс, і про вашу втечу одразу ж дізналися. Я не став зволікати й дочікуватися, доки мене розпитуватимуть у міразовій катівні, та взяв із вас приклад. Заглянувши у магічний кристал, я зрозумів, де вас шукати. Та вся біда в тому, що Міразові неважко відшукати нас усіх і без магії: сліди коня вже вказали йому напрямок, і недарма весь позавчорашній день, ледь наблизившись до дороги, я помічав передові пошукові загони. Учора в похід виступила вся армія. На жаль, ваша величність і його друзі, чистокровні гноми, натоптали скрізь безліч слідів, що для лісових мешканців є непростимою помилкою! Та нічого не поробиш. Хтось сповістив Міраза про те, що Стародавня Нарнія зовсім не мертва, як би йому цього не хотілося, і він почав діяти.

— Ур-р-ра-а! — з-під ніг доктора пискнув пронизливий голос. — Нехай приходять! Прошу вашу величність послати мій загін в авангард!

— Хто це? — здивувався доктор Корнеліус. — Невже ваша величність набирає у своє військо коників чи комарів? — Він начепив окуляри, нахилився та розсміявся: — Ба, та це ж миша! — вигукнув він. — Вельми задоволений зустріччю із таким войовничим і безстрашним звіром!

— Дякую за довіру, високоповажний вчений муже, — уклонившись, пропищав Ріпічип, — і нехай стане відомо кожному, що коли хтось посміє вас образити, то, будь він гном чи велетень, йому доведеться мати справу зі мною, клянусь своєю шпагою!

— Знайшли час пустувати! — зауважив їм Нікабрик. — То що робитимемо? Бій давати чи тікати, доки ще не пізно?

— Бій! — відповів за всіх Тіквік. — Але не тепер, а тоді, коли будемо до нього готові. А поки відступаємо.

— Ох, не подобається мені ця думка… — промовив Каспіан.

— Лише послухайте його! Відступати! Та ще й перед вечерею! — наперебій заревіли ведмеді. — Це нечувано! Ніколи ще жоден ведмідь не відступав перед обідом! І перед вечерею! А також перед сніданком! А в перервах між ними — тим паче!

— Відступ ще не є поразкою, — філософськи зауважив кентавр. — Іноді саме відступ забезпечує перемогу. Нам це дозволить хоча б зайняти вигіднішу позицію.

— Ось мудрі слова! — зрадів Тіквік.

— Але куди ж нам відступати? — з усіх боків пролунали голоси.

— Гадаю, що на схід, — спокійно відповів доктор Корнеліус. — Ваша величносте і всі мешканці Стародавньої Нарнії, я гадаю, що йти нам треба долиною до великих лісів узбережжя. Заморці завжди остерігалися тієї місцевості, бо, коли вірити переказам, щось страшне чекає на них із-за моря. Ось чому, попри їхню