Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

них, вони зчинять такий тріск і шарварок, що й мертвий схопиться за шаблю. Та якби нападникам якимось дивом таки вдалося увірватися до поселення — на них чекали височенні паркани, за якими козаки з ріднею цілили б у зайд на вибір. Але й це ще було не все. Якби нападникам усе ж вдалося увірватися на обійстя, вони вгледіли б перед собою низькі приземкуваті хати з дрібними віконцями, з яких так зручно було пускати стріли.

Я біг кривулястою вулицею, яка через паркани швидше скидалася на дно прямовисного яру. З усіх боків на мене налітало мекання, мукання, кукурікання, веселий дитячий лемент, дзвінкі перегуки господинь. І ніхто навіть не здогадувався, яку тривожну новину я несу їм усім.

Дідове обійстя тулилося до самого Дніпра. Від інших осель його, крім паркану, відділяла ще й простора левада. На ній під час татарської облоги могло розміститися з десяток табунів чи отар.

Ворота до дідового притулку були відчинені. Першим, кого я побачив, був мій старий побратим Барвінок. Він неспішно трюхикав засніженим подвір’ям, а за ним гналося мале хлоп’ятко. Воно з розгону заскакувало Барвінкові на спину, той кілька кроків віз його на собі, тоді стріпував хлоп’я у сніг, і обидва були страшенно задоволені. Побачивши мене, Барвінок м’яко, але рішуче вивільнився з малечих обіймів, кинувся до мене і, вгледівши під моїм вухом купку реп’яшків, кивнув своєю лобастою головою:

— Від Грицика? Щось трапилося?

— Так, — відказав я.

— Тоді нам сюди…

Я трюхикав услід за Барвінком і все дивувався, як він змінився з того часу, коли ми востаннє бачились. Мій старий товариш ніби розрісся в усі боки, проте від нього, як і раніше, віддавало упевненістю і неймовірною силою. Я міг би заприсягтися, що такому Барвінкові й зараз нічого не вартувало впоратися не те що з двома-трьома дикими вовками, а й зійтися з самим ведмедем. Ні, спокійне життя у діда не пішло йому на шкоду.

— Як там у вас? — на бігу поцікавився він.

— Та поки що нічого, — відказав я. — Але щось дуже вже хитрують ті кримчаки.

— Вони завжди були такі, — зауважив Барвінок, і я згодився з ним.

Ми проминули приземкувату саманну будівлю, від якої тягло неймовірними пахощами вудженої риби, і з розгону ледь не вшнипилися писками в здоровецьку постать якогось бурмила. Він був оголений до пояса, і над ним здіймалася пара, наче від шаплика з гарячою водою. А ще від нього відгонило тими ж пахощами, що й від приземкуватої будівлі.

Бурмило озирнувся в наш бік, і я впізнав у ньому Демка Манюню, який з позаминулого літа став ще й Демком Триголовим — за те, що перед битвою натягав на плечі дошку з трьома головами, аби татари не знали, в яку з них цілити.

— Що, Барвінку, скучив за мною? — весело поцікавився Демко своїм гулким, наче з лісу, голосом. — А це хто? О, та це ж наш Куценький! У гості завітав, еге ж?

Якщо дідові харчі так подіяли на Барвінка, то що вже казати про Манюню? Його ноги були схожі на стовбури десятилітнього дерева, а руки нагадували нижні гілки Сторожового дуба, що височів біля Воронівки. І взагалі, мені здалося, що варто йому зрушити з місця, як земля під ним почне вгинатися.

Демко був страшенно радий моїй появі. Він навіть забув, що я просто так по гостях не бігаю. Демко схилився наді мною і заходився чухати попід шиєю, примовляючи:

— Худий ти якийсь. Не те, що твій друг Барвінок. Ну, нічого, ми з моєю Жданою миттю поставимо тебе на ноги!

Я завихляв хвостом на знак згоди. Я був не проти. Через ті пахощі, що йшли від Демка, мені навіть з голови вилетіло, чому я гнав сюди без перепочинку.

Нараз я побачив, як із верболозу вийшов Швайка. Він про щось гомонів з дебелим чолов’ягою в брунатному кожусі. Чолов’яга повернувся до мене обличчям, і я впізнав у ньому козацького ватажка Вирвизуба.

— А цей як тут опинився? — аж виснув я від подиву. — Він же казав, що поїде зимувати на свою Волинь!

Це я чув на власні вуха, як тільки Дніпро вкрився кригою. На Вирвизуба саме тоді напав такий кашель, що Грицик не втримався й сказав:

— Слухай, Штефане, а чи не поїхати б тобі кудись підлікуватися? Ну яка ж може бути вивідка, коли ти так бухикаєш?!

— Я теж гадаю, що цієї зими з мене кепський вивідник, — прохрипів Вирвизуб і знову затрясся у нестримному кашлі. — Мабуть, подамся на свою Волинь. Там, знаєш, такі гарячі черіні, що будь-яку напасть за лічені дні виженуть!

І от він, виявляється, чомусь опинився не на волинській черіні, а на дідовому обійсті.

Манюня перехопив мій погляд і спитав:

— Дивуєшся, чому Вирвизуб опинився тут? Так він тільки сьогодні зранку на ґринджолах приїхав. Каже, ніби вже здоровий, як бик. А приїхав тому, що односельці послали його по Жданину вудженину. Кажуть, що такої більше ніде нема.

Я ще раз втягнув носом неймовірні пахощі, що кружляли довкола Манюні, й подумав, що Вирвизубові земляки таки розумні люди.

І лише тепер я нарешті доп’яв, чому за парканами обійсть не було чутно чоловічих голосів. Чоловіцтво зібралося саме тут, на Дніпровім березі. З десятеро оголених по пояс дядьків щось витісували над самісінькою водою, і серед них вирізнялася кремезна постать хортицького весляра й теслі Чортория. Поряд з ним вивіркою крутився непосидючий Телесик. Мабуть, вони з Чорториєм знову щось затіяли. На узвишші дзвінко клепали крицю ковалі, а за кілька кроків від кузні чубаті парубки набивали своїм коням нові підкови.

Та найбільше люду було на самому Дніпрі. Попід нашим берегом рибалки видовбали в товстій кризі кілька продовгастих ополонок, запускали у воду підсаки й витягали з води сонну рибу. Вони вивертали вилов на маленькі санчата-кошовки, хлопчаки хапалися за мотузки і наперегін тягли їх на берег.

От тільки не зрозуміло було, що робила решта рибалок. Їх тут було не менше сотні. Вони чорніли аж до крутого протилежного берега, і кожен видовбував собі ополонку. Тих ополонок було вже не менше, ніж самих рибалок. Подекуди ополонки з’єднувалися і синіли до протилежного берега широкими розводами.

— Дивуєшся, чому всі висипали на Дніпро? — перехопив мій погляд Демко. — То я тобі скажу. Розумієш, нещодавно з того берега спробувала підкрастися якась татарська орда. Хотіла, мабуть, чимось поживитися.

Я заперечливо хвицьнув хвостом: цього бути не може. Останнім часом ніхто з татарів і носа не потикав із Криму на правий