Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Найжорсткішим заходом радянської влади став сумнозвісний указ від 7 серпня 1932 р., що вводив нове покарання для голодних, що крали «соціалістичну власність» (навіть кавуни на полі). Покаранням була смерть, але, за наявності пом’якшувальних обставин, її могли замінити десятирічним ув’язненням. За цим законом з 7 серпня 1932 р. до 1 травня 1933 р. на Донбасі розстріляно 301 особу, а 8728 засуджено до різних термінів ув’язнення та виправних робіт[948]. Закон був жорстокий, проте, здається, запроваджували його не дуже суворо. Більшість покараних — одноосібники (середняки та незаможні) — 3461 чол., робітники — 2077 чол. і колгоспники — 1636 чол.[949]. Багато з тих, хто врятувався від смерті, не покинули Донбас і відбували виправні роботи у місцевих установах[950].
Кримінальна статистика не відображає справжньої картини хаотичного щоденного насильства в голодному Донбасі. Хоча сади й городи охороняли озброєні сторожі, багатьох з них вбивали озброєні напасники. Іноді напасників вдавалось убити, і виявлялося, що це члени партії чи робітники-ударники[951]. Самотні жінки (вдови, солдатські дружини) також часто ставали жертвами насильства. Сільське начальство ночами вдиралося до них у будинки, ґвалтувало їх і конфіскувало всі харчі, що були в хаті[952].
Москва була стурбована широким застосуванням закону від 7 серпня і насильством, яке застосовували, щоб забирати зерно в селян. У травні 1933 р. Сталін з Молотовим розіслали таємний циркуляр, у якому засуджували безладні арешти і депортації («такой разгул практики арестов» і «чрезмерный размах судебной репрессии»), і наказували припинити масові арешти[953]. Але «розгул практики арештів» у Донбасі не припинився. Хоч як дивно, резолюція ЦК компартії України від 28 жовтня засудила постійні порушення «революційної законності» і оголосила, що беззаконня було результатом ворожих дій махновців, білоґвардійців, націоналістів та інших виродків[954]. Ясно, що ці елементи мали бути серед сільських службовців і членів партії, але й у партійному дискурсі деяких членів партії теж стали прирівнювані до «контрреволюційних ворогів». В очах селян колгоспна система стала нагадувати давнє кріпацтво. Якщо селяни вважали себе народом, то система з її керівниками була ворогом. Позиція селянства найкраще відбивається в їхньому розумінні Всесоюзної Комуністичної партії як другого кріпацтва[955].
Тим самим уявленням «ворога народу» оперували й робітники. До них, мабуть, ставилися краще, ніж до селянства, але все одно їхній світ був далеким від обіцяного партією раю. Новий режим дедалі більше нагадував старий. Нехтування керівництва правилами безпеки у промисловості часто ставило під загрозу життя робітників. Соціальна, культурна, економічна та політична різниця між верхами й низами в робітничому середовищі була непохитна як у прямому, так і в переносному значенні. Для багатьох робітників їхні нові комуністичні начальники стали справжніми ворогами. А тепер партія їм прямо казала, що в її лавах є вороги. Зі стиранням різниці між старими і новими ворогами традиційне протистояння між людьми та їхніми ворогами стало привабливим способом світосприйняття.
Олексій Горчаков розповідав про яскравий епізод, що трапився на Донбасі влітку 1932 р. Його туди привіз батько, «якого профспілка послала прочитати цикл лекцій»:
«Бідність, у якій жило більшість робітників, справила на мене глибоке враження. Будинки поперехилялись, майже падали. Обличчя шахтарів, покриті вугільним пилом, були блідими й змученими. Біля багатьох шахт стояли сяючі нові будинки — шахтарські Палаци культури.
Це справді були палаци — покрита паркетом підлога, величезні зали для проведення зборів, скрізь портрети вождів. Але робітники сидять у своїх хижках, занадто стомлені й голодні, щоб бувати в палаці.
«Нам будують палаци, але нема навіть пристойної лазні, щоб змити з себе вугільний пил», — казали вони.
Відтоді я майже ніде не бачив такої люті. Я пам’ятаю першу лекцію мого батька. Майже хором робітники почали кричати:
«Нащо розказувати нам про Шекспіра? Невже це все, що нам треба, ти, жирна...»
Лекцію перервали, а згодом директор Палацу культури, старий комуніст, герой громадянської війни, сказав нам:
«Ви справились не так уже й погано. В нас тут бувало й гірше».
Я бачив й інакше життя на Донбасі. Біля однієї шахти, окремо від казенних хатин шахтарів, стояли рівненькі ряди білих будинків з черепичними дахами. Неподалік паслося стадо гладких корів. Це були будинки шахтарів-комуністів, що приїхали з Німеччини працювати в СРСР»[956].
Якби Горчаков уважніше придивився до суспільства, він побачив би «зовсім інакше життя» керівників та інженерів. 1932 р. середня житлоплоща інженерно-технічного персоналу була в два з половиною рази більшою, ніж у шахтарів[957]. Дружини техніків та інженерів не товклися в чергах за харчами. (Кажуть, ці дружини, що нудьгували з неробства, були великою проблемою: вони ходили до ворожок і розпускали чутки, як, наприклад, про неминучий наступ білих та козаків)[958]. Пільгове постачання продуктів не раз призводило до бійок дружин інженерів й техніків з дружинами робітників. Коли сім’ю одного інженера випадково чи через нестачу житла поселили в робітничому бараці, дружина одного робітника посварилася з дружиною інженера, а її чоловік вдарив самого інженера, той дав здачі. Такі випадки часто траплялися на Донбасі[959]. В січні 1933 р. були навіть спроби вбивств інженерів та техніків на шахті № 13/18 у Сталіно[960]. В жодному з цих випадків не згадано, чи інженери й техніки, про яких ішлося, були старими «буржуазними» спецами чи новими комуністичними фахівцями (кількість яких збільшувалась). Ця неясність явно контрастує з попередніми роками, коли «буржуазних спеціалістів» чітко відокремлювали й нападали на них як на певну верству.
Начальство знущалося з робітників, і це означало, що й робітники ставилися до них не краще. На шахтах «Смолянка-11», «Комлев», «Малахін» та інших начальники часто били робітників[961]. На шахті № 2 в Ізварино, комуніст-десятник С. Артемов часто погрожував браунінгом й іноді стріляв з нього. 23 квітня 1933 р. він обстріляв робітничі будинки, налякав жінок і кинувся їх доганяти[962]. На іншій шахті, Володарській, керівник Самарський застрелив свого водія. Про причину нічого не відомо. Наступник Самарського, Гагонін, теж без явної причини, застрелив завідувача шахтної крамниці Полянського. На шахті № 17/17 помічник керівника Козлов намагався переспати з дружиною якогось Німошкоденка. Коли Козлов пригрозив вигнати її разом з чоловіком з роботи, Німошкоденко пішов в адміністрацію, де його зустрів начальник Ковбас і сказав забиратися геть. Коли той відмовився, Ковбас двічі сильно вдарив його в обличчя браунінгом[963].
Каліцтва і смерть часто траплялися на шахтах. Смертність у вугледобувній галузі різко зросла з 539 чол. 1932 р. до 782 1933 р. і 826 1934 р. (кількість робітників у цей період була
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
