Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

— Це так, — кивнув я. — Камінь палити безглуздо. А от якщо… Далеко до замку, кажеш?

— Я нічого не казав, — відмахнувся зброяр. — Але ж ти з головою не товаришуєш і не відчепишся, правда?

Я лише плечима знизав. Сам, мовляв, усе розумієш.

— Дні три шляху. Тому, хто стежки лісові знає. А якщо напрямки, наїждженою дорогою. То всі чотири. Ну, а коли обережно вздовж узбіччя крастись… так, щоб нікому на очі не потрапити, то і весь тиждень піде.

— А в який бік?

— На північний схід, — зброяр махнув рукою, показуючи напрямок. — Може, передумаєш? Адже безнадійна це справа. Тільки згинеш даремно.

— Може, й передумаю, — не став я сперечатися. — Коли той замок на власні очі побачу. Еее… Климе, вибач, що нахабнію. Припасів якихось даси в дорогу? Не полювати ж в дорозі.

— Зберу… — зітхнув зброяр. — Не дуже багато, але з голоду не помреш. Коли йти хочеш?

— Та зараз і піду, — знизав я плечима. — Навряд чи ранком буде безпечніше. А зараз, поки всі на пожежі, якраз можна втекти непомітно.

— Я з тобою! — не терплячим відмови голосом озвалася Зориця.

— Звісно, мила. Куди ж я без тебе?

— Зовсім здурів? — пирхнув Клим. — Бабу навіщо на смерть тягнеш?

— Думаєш, якщо герри її в тебе знайдуть — цілішою буде?

— Це так, — погодився зброяр. — Ну, може, й на краще. Будеш її берегти, і сам на рожен не полізеш. Гаразд... Не діти малі, а я вам не татусь. Вам жити… Зорице, пошоруди біля плити. У діжці… Там сало. Хліб, у кошику… Правіше, на скрині. З дому вийдете — обійдіть з лівого боку. На грядці цибулин та моркви насмикайте собі. І ось… тримай, — простягнув через стіл велику, літра на два, флягу. — Вода у відрі.

— Дякую… Сам піти геть не хочеш? Мало чи?

— Куди? — знизав плечима Клим. — Та й чи далеко я поскачу на милицях?

— Якщо надумав, — зупинився я вже у дверях. — Не проблема. Понесу…

— Так, ні… це я так, до слова. Ідіть уже. Бог не видасть — свиня не з'їсть. Може, обійдеться? А ні, так і не страшно. Дружина вже зачекалася, мабуть. А я все ще тут товчуся...

— Ну, як знаєш, — кивнув я на прощання. — Вільному воля… І це… дякую за все.

— Ідіть здорові.

З дому виходив особливо не ховаючись. По-перше, — ніч. А по-друге, — готовий битися об заклад, що у всьому селі зараз немає жодної людини, яка б не побігла на пожежу. Ну а чого? Це ж не будинок чи комора. Донжон стоїть на деякому віддаленні, тож на житлові та господарські будівлі не перекинеться, можна не побоюватися. Хазяїна немає. Ну а новий буде — інший збудує. Глядиш, ще й заробити вдасться. То чому не помилуватися? Не щодня в безрадісному селянському житті таке видовище буває.

А горів донжон знатно, яскраво. Зжерши сухі балки і крокви, вогонь набрав сили і з тріском і гудінням вирвався назовні, вистрілюючи вгору цілі снопи іскор, наче величезний феєрверк. Загалом, розкішне видовище. Не дарма кажуть, що можна безмежно милуватися тим, як тече вода і палає вогонь.

Тому, думати, що хтось зараз стоїть спиною до пожежі і пильно вдивляється в темряву, виглядаючи мене — явна параноя. А подібною фігнею я ніколи не страждав.

Так що, — після того як Зориця, яка навіть у темряві розрізняла що де росте, поповнила наші запаси свіжими овочами, — вийшовши за ворота, я навіть до лісу не пішов, а одразу звернув праворуч і спокійно, не особливо прискорюючись, потоптав накатаною дорогою.

І відразу відчув, як у долоні напружилася рука дружини, а потім і легке посмикування.

— Що?

— Ти не туди звернув, — пошепки відповіла Зориця. — Клим казав, що фортеця лицарів з того боку. А там, куди ти йдеш — Ведмежий Кут.

— Я знаю… Нам туди і треба.

— Але ж ти казав…

— Це я для Клима… — гомін полум'я і тріск дерева заглушував усі звуки, тож можна було навіть не шепотіти. — Бачиш. Коли щось трапляється, людям обов'язково потрібний цап-відбувайло. Кого можна призначити у всьому винним та зірвати злість. І, як правило, на таку роль призначають чужинців. А Клим, хоч і давно тут живе, але все одно чужий. Тому я і пропонував йому піти. Але він не захотів.

— Я все одно не розумію, — хитнула головою дружина. — Ти побоюєшся, що його можуть звинуватити у підпалі та вбити? І тому збрехав: куди підеш?

— Не зовсім. Не того, що вб'ють… зберігай його Творець… можуть збагнути, що каліці таке не під силу, але й що ні до чого не причетний не повірять. Почнуть розпитувати. А людина не камінь. Кожного можна розговорити.

Зориця нічого не сказала, тільки міцніше стиснула руку.

А що я міг зробити? Зброяр сам вирішив свою долю, і він не маленька дитина, розумів, чим ризикує. Отже, вирішив, що настав час йти. І хто я такий, щоб заважати?

Але ще не народилася жінка, яка могла б довго мовчати, особливо якщо її аж розпирає від незаданих питань. В кожному разі, у всіх трьох світах, де мені довелося побувати, я такої не зустрічав.

— Степане… а ми що, за цими… за мечоносцями підемо?