Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

Розділ 19

Стоп! Ну що ж я так туплю? Палає, мля… Як димком потягне, замкнені кнехти двері висадять разом із косяком. Коли ризикуєш живцем згоріти — сила у людей удесятеряється. Мої підпірки, скоріше умовність. На десяток-другий добрих копняків. А коли кнехти вискочать, то й вогонь загасять. Не встигне по-справжньому розгорітися. І мені, тут вартувати, не посміхається. Треба забиратися, поки все населення села на вогник не підтяглося. Я за популярністю не женуся. Та й мало що, раптом, у когось арбалет із собою виявиться?

Треба якось прискорити процес аутодафе. Тільки чим? Накидати ще сінників? Чому ні? Солома добре горить. Та й задимлення не завадить… Треба в інших кімнатах пошурувати.

Ага… Тут у них не спальня, а щось на зразок кабінету. Кімната старшого… І з горючих матеріалів тільки якийсь одяг. Воно, звісно, горітиме. Але не те, не те... Матраци, набиті соломою, підійшли б краще. Отже, шукаємо далі.

Твою ж! Ні, я сьогодні точно не в найкращій формі.

А все через звички майбутнього. Дитя асфальту та цивілізації! Здавалося б, скільки вже в середньовіччі живу, а все ніяк не звикну, що якщо зараз ніч, але я ніде не нишпорив навпомацки, а усе нормально бачив, то це означає, що в кімнатах було ясно. І світло давали точно не електричні лампочки. А що? Правильно — лампадки, свічки чи гасові лампи! В даному випадку, останні. А якщо вони, хай і ледь-ледь, але горять у кожному приміщенні донжона, де нікого немає, значить що? Знову правильно — лампадну олію та гас не економлять. А не економлять, як правило, те, чого мають багато.

Де? Швидше за все на цокольному поверсі, в одній із комор.

Не втрачаючи жодної секунди, збігаю вниз. Влітаю в найближче приміщення і швидко обмацую поглядом усі кути і полиці.

Так! Є! Хто шукає, той знайде. Ось вони: у дальньому кутку стоять два великі, літрів на п'ять-сім, пузаті глеки з вузьким горлом, прикрашені характерними патьоками і видають відповідний запашок. Дивно, що одразу не занюхав. А, ні… Не дивно. У мене ж у руках був свій гас. Тож я просто не звернув увагу.

Хапаю обидва і кулею назад, на другий поверх. До речі, до цього часу полум'я вже трохи пригасло. Бракує йому сили, щоб як слід вгризтися в товсті дошки та колоди. Нічого, зараз допоможемо!

Один глечик бухаю об підлогу, так щоб гас розтік коридором, другий — відійшовши на більш-менш безпечне місце, навісом, як м'яч у баскетбольне кільце, закидаю в саму середу полум'я.

— Геп! Фухх!

Зрадівши новому частуванню, вогонь спалахнув так, що навіть мене жаром обдало.

Ось тепер точно не згасне. Більше мені тут нічого робити. Як говорив старовина Шиллер, мавр зробив свою справу, настав час мавру робити ноги.

Дим, що розповзався коридором, дістався і в замкнену кордегардію. Звідти щось кричали, але я не вслухався. Перед очима були закривавлені тіла мешканців Ведмежого Кута, що лежали прямо біля порога спалених будинків. У тому числі й немовлят. Так що на жаль давити марно.

Вискочив назовні і віч-на-віч зіткнувся з тим, найпершим, кнехтом, який, за моїми розрахунками, ще повинен був валятися непритомним. Мабуть, череп виявилася міцнішим. От і даремно. Лежав би далі — лишився б живий.

Не знаю, навіщо я прихопив одну із сулиць. Машинально, мабуть. Але використав її не замислюючись.

Кнехт ще тільки відкривав рота, чи то з подиву, чи збираючись підняти тривогу, як я встромив йому вістря просто під підборіддя. Знизу вгору. З усієї сили… Щоб крізь мозок аж до маківки дістати.

А потім відштовхнув труп, що все ще здивовано витріщався на мене, і метнувся в ніч у супроводі відчайдушних зойків, які лунко розносилися в нічній тиші. Ці крики підтримали пси, і до того моменту, як із будинків виберуться стривожені мешканці, залишалися лічені хвилини.

Вогонь уже розгорівся настільки, що визирав крізь бійниці та зацікавлено облизував стіни із зовнішнього боку. Яскраво підсвічуючи прилеглу до донжона територію. Але водночас робив нічну темінь ще густішою. Достатньо було відбігти якихось п'ятдесят-сто кроків.

 

— Не стріляй, Климе. Свої… — звично промовив я, повільно прочиняючи двері до будинку зброяра.

— Заходь швидше… — озвався господар.

— Живий! — метнулась назустріч Зориця.

— Ой, та що зі мною трапиться, — уже майже звично обійняв дружину і цмокнув у верхівку. — Тільки пити хочу. Вмираю.

Дежавю чи що?

— Було спекотно? — зрозуміло кивнув Клим, поглядаючи у вікно, в якому відбивалися сполохи полум'я.

— Тепер так… Знатно спалахнуло. Думаю, згорить дощенту.

— І що з того? — махнув рукою зброяр. — Наженуть селян, майстрів, кнехтів із сусідніх комтурій, і за тиждень-два відбудують. Ще краще за колишню. Ні, для страху, щоб знали, що не тільки вони вміють палити чужі оселі, воно правильно. А практичної користі жодної. Донжоном більше — донжоном менше. Ось якби головний замок Ордену так спалахнув…

— Замок, кажеш? — промовив я задумливо. — Гм...

— І не мрій, — пирхнув Клим. — По-перше, — він ніколи не пустує. Як мінімум, кілька десятків лицарів біля гросмейстера ошивається. А з ними кнехти та зброєносці зі слугами, сотні півтори. А по-друге, — замок Ордену не вошивий донжон. Він увесь кам'яний. Стіни — метр завтовшки. Жодний вогонь не страшний. Хоч зверху до низу гасом облий.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍