Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

Розділ 25

У гостях добре, а вдома краще… Навіть якщо це не рідна хата, а королівський палац, де ти виконуєш обов'язки наслідного принца. Тим більше, стрільці не бунтують і що цар не справжній — не кричать. Хоча б через відсутність… Стрільців, я маю на увазі.

Отже, спільними зусиллями — моїми та Леонідії — майстер Ігнаціус таки прислухався до голосу здорового глузду. Заспокоївся, перестав зникати і зволив вислухати нашу епопею в подробицях та хронологічному порядку. Пару разів маг недовірливо хмикав, але не перепитував і не уточнював.

Залишила витримка магістра лише один раз, у той момент, коли він дізнався про врятоване пташеня. Але, на щастя, метр взяв себе в руки і обійшлося без випадкових неприємностей.

Подальше відбувалося швидко і зовсім не цікаво.

Підсиливши свої чари маховим пір'ям синього орлана, маг у три заходи перенаправив у замок все, що ми вважали цікавим та цінним. Ну, і нас самих, на цей раз, теж не забув.

Підняв руки, пробурмотів щось малозрозуміле і чимось схоже на «Лехо доди лікрас кало» [Заклинання, яке вимовляє старий Хоттабич в оригіналі і яке замінене радянською цензурою на «Трах-тібіох-тібідох»], клацнув пальцями і… ми з Лією вже стояли посеред просторого приміщення. Судячи з товщини кладки стін та відсутності вікон, а також висоти стелі та глинобитної підлоги — явно складського призначення.

Тут же, вздовж однієї зі стін, височіла і величезна купа тих самих ковтунів, що ми знайшли на болоті. Звісно, у первозданному вигляді.

До речі, під час нашої розповіді, магістр Ігнаціус все ж таки улучив момент і пояснив, що золоті зливки хоч і є продуктом відходу життєдіяльності свинорила, але не кінцевим, як ми думали, а побічним. Тобто, він не гадить ними, а благородно зригує.

Неістотна дрібниця, по суті, а все ж, даний метод виробництва, більше підходить до «шляхетності» металу. Хоча, як відомо, гроші в жодному разі не пахнуть. Пахне, як правило, від власника.

Загалом, дуже неприваблива на вигляд купа, за змістом рівна, неймовірній, фантастичній сумі. Приблизно два або й більше мільйонів золотих імперіалів. Втім, зараз особисто для мене ця цифра була лише... цифрою. Як відповідь у шкільному задачнику. Що б там не ділив, множив чи складав — яблука, землекопів чи швидкість витікання… Бо я досі не мав навіть загального уявлення про фінансову систему цього світу. І — про купівельну спроможність золота. Раптом, воно тут дешевше за срібло чи залізо? Були ж і в моєму світі часи, коли алюміній шалені гроші коштував.

Хоча, за будь-якого результату, не з порожніми руками повернувся... До того ж, Леонідія погрожувала дорогоцінні камені з піхов виколупати. Нагадаю, не посоромлюся… якщо багатство від свинорила виявиться дутим, а вона забуде. Не для себе стараюся, а для всього королівства. Хоча, не дарма ж маг усі ці купи сюди перетягнув. Він уже в цінностях точно розуміється...

— Ваша високосте! Ви тут? — двері в помешкання відчинилися і в отворі з'явилася постать мого дворецького. Як і завше, зодягнений немов із голочки. На противагу нашим перемащеним у болоті і все ще немитим особам.

— Тут…

Краще підтвердити про всяк випадок. Бо ще за злодіїв прийме.

— Як добре, що ви повернулися… — незворушно промовив Аристарх. — Якраз на обід. Накажете накрити у великій залі чи у малому кабінеті?

— А багато народу до столу завітає?

— Якщо більше нікого не при… Ніхто не постукає у ворота замку вашої високості… то, — дворецький на мить замислився, ворушачи пальцями. — Дюжина, не більше. Рахуючи разом із Тимком конюхом. Але він швидше за все не прийде.

— Посоромиться?

— Тимко? — пирхнув Аристарх. — Ні, кобила ось-ось розродитися повинна. Тож поки роди не прийме, зі стайні носа не висуне. Мені часом здається, що він коней більше, ніж людей любить.

— Чим більше дізнаюся про людей, тим більше люблю собак і коней… — пробурмотів я тихо.

— Що перепрошую?

— Не суть. Тоді, виходячи з цієї кількості і підбери стіл. Щоб не штовхалися ліктями, але й балакати можна було нормальним голосом, а не кричати. Потім покличеш. Тільки, спершу, нагадай, де в нас можна помитися?

— Е-е… — запитання явно спантеличило дворецького. — Так в саду... У ставку... Чи накажете лазню затопити?

Схоже думка про те, що влітку треба витрачати дрова і гріти воду, здавалася Аристарху не просто дурною чудасією, а найнатуральнішим блюзнірством.

— Зрозуміло…

На той час ми вже вийшли з комори у двір. Судячи з того, як нещадно припікало сонце, банне питання справді було недоречним.

— Ще підкажи, як до ставка пройти?

— Ідіть цією доріжкою… — показав рукою дворецький. — Спершу прямо, а там повернете ліворуч… і одразу сад. Повз не пройдете. Далі — стіна.

— Дякую… Знайдемо.

Якщо Аристарх і не повірив моїй самовпевненій заяві, то виду не подав. Стара школа. Вклонився і пішов розпоряджатися обідом.

Цікаво. А хто його приготував? Поки я «фінансові» питання вирішував, він найняв куховарку? Чи маг постарався? Втім, яка різниця. Аби смачно було… І всім вистачило.

— Ти як щодо купання? — обернувся до незвично мовчазної та задумливої ​​амазонки. — Не заперечуєш?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍