Філіп Кіндред Дік - Затьмарення, Філіп Кіндред Дік

За прилавком, на якому стояли два здоровенні станки для виготовлення ключів, а за ними на гачках висіли тисячі заготівок, його привітала похилого віку жінка.

— Так, сер? Доброго ранку.

— Я прийшов, — сказав Арктор, — ...

Ihr Instrumente freilich spottet mein,

Mit Rad und Kämmen, Walz’ und Bügel;

Ich stand am Tor, ihr solltet Schlüssel sein;

Zwar euer Bart ist kraus, doch hebt ihr nicht die Riegel.[1]

— ...щоб оплатити рахунок, чек, за яким банк відмовився видати гроші. Здається, там усього двадцять доларів.

— Ох.

Жінка з люб’язним виглядом узяла металеву коробку, пошукала до неї ключ, а тоді виявила, що та незамкнена. Вона відкрила її і одразу ж знайшла потрібний чек з прищепленою до нього запискою.

— Містер Арктор?

— Так, — відказав він, уже тримаючи гроші напоготові.

— Так, двадцять доларів.

Відокремивши записку від чеку, вона почала старанно вписувати в неї те, що він з’явився й повернув гроші за замовлення.

— Мені шкода, що так сталося, — сказав Арктор, — але я помилково виписав чек на закритий рахунок, замість активного.

— Ем-м, — пишучи, усміхнулась стара.

— Я також, — мовив він, — був би вдячний, якби ви повідомили про це вашому чоловікові, котрий дзвонив мені кілька днів тому...

— Взагалі-то,— відказала жінка,— це був мій брат Карл.

Вона зиркнула через плече.

— Якщо з вами розмовляв Карл... — усміхаючись, зажестикулювала стара. — Іноді він занадто нервується з приводу чеків. Перепрошую, якщо він говорив... ну, ви розумієте.

— Скажіть йому,— попросив Арктор, пригадавши розмову,— що коли він дзвонив, я й сам був роздратований, тож також прошу за це вибачення.

— Здається, він щось про це казав, так.

Вона простягнула йому чек; він дав їй двадцять доларів.

— Потрібно сплатити щось додатково? — поцікавився Арктор.

— Ні.

— Я був роздратований, — пояснив він, одним оком зиркнувши на чек і запхавши його до кишені,— через те, що якраз тоді несподівано помер мій друг.

— О Боже, — проказала стара.

— Він вдавився шматком м’яса, був у своїй кімнаті сам. Ніхто його не почув,— затримавшись, мовив Арктор.

— Знаєте, містере Арктор, через це вмирає набагато більше людей, ніж ми собі уявляємо. Я читала, що коли обідаєте з товаришем, і він або вона на деякий час припиняє говорити та просто сидить нерухомо, варто нахилитися й спитати, чи можуть вони говорити. Адже цілком можливо, що ні; вони можуть задихатися, а ви цього не знатимете.

— Так, — погодився Арктор. — Дякую. Це — правда. І дякую за допомогу з чеком.

— Мені шкода, що таке трапилося з вашим другом, — сказала жінка.

— Так, — промовив він. — Це був мій найкращий друг.

— Який жах! — сказала стара. — Скільки йому було років, містере Арктор?

— Трохи за тридцять, — відповів Арктор, і це була правда: Лакмену було тридцять два.

— Ой, як жахливо! Я скажу Карпу. І дякую, що приїхали аж сюди.

— Дякую вам, — сказав Арктор. — І передайте від мене подяку містеру Енґлсону. Дуже дякую вам обом.

Він вийшов з майстерні і знову опинився на теплому ранковому тротуарі, кліпаючи очима від яскравого світла й забрудненого повітря.

Арктор викликав таксі і дорогою додому хвалив себе за те, як вправно, навіть без лайки, виплутався з Беррісових тенет. «Могло бути й набагато гірше, — подумав він. — Чек був і досі в них. І мені не довелося мати справу з цим чуваком особисто».

Він дістав чек, щоб подивитися, наскільки Беррісу вдалося підробити його почерк. Так, це був чек на закритий рахунок; він одразу ж упізнав його колір — цей рахунок був повністю закритий і банк навіть проштампував на чеку «РАХУНОК ЗАКРИТО». Не дивно, що майстер оскаженів. Аж раптом, розглядаючи чек, Арктор побачив, що на ньому був його власний почерк.

Це зовсім не було схоже на почерк Берріса. Ідеальна підробка. Він би ніколи не зрозумів, що це писав не він, якби не пам’ятав, що цього не робив.

«Боже мій, — думав він, — і скількома такими Берріс наразі розплатився? Можливо, він вже витратив половину моїх грошей».

«Берріс, — подумав він, — геній. З іншого боку, це, вочевидь, штрихова репродукція, або в будь-якому разі це зроблено за допомогою якогось механізму. Однак я ніколи не виписував чек майстерні ключів „Енґлсон“, тоді як можна було зробити репродукцію? Це — унікальний чек. Я передам його графологам із відділу, — вирішив він, — нехай визначать, як це було зроблено. Хоча, можливо, це було лише тренування, тренування і ще раз тренування.

А з приводу цієї дурні з грибами, — розмірковував Арктор, — я просто підійду і скажу йому, що чув від людей, ніби він намагається спихнути їм гриби. І скажу, щоб зав’язав із цим. Скажу, що почув це від людей, які непокояться, що й не дивно.

Проте, — подумав він, — ці речі — лише перші-ліпші вказівки на те, що спланував Берріс, те, що йому вдалося помітити під час першого перегляду плівки. Це лише окремі зразки того, з чим я матиму справу. Одному Богу відомо, що ще він накоїв: у нього ж купа часу, щоб бити байдики, читати довідники й вигадувати сюжети, інтриги, змови і так далі... Можливо,— обірвав він власну думку, — мені краще негайно перевірити, чи не прослуховує він мій телефон. У Берріса ж ціла коробка різноманітного електронного начиння, і навіть, наприклад, „Соні“ виробляє і продає індукційні котушки, які можна використовувати як пристрій для прослуховування. Телефон, імовірно, усе ж прослуховується. І, вочевидь, уже доволі давно.

Тобто, — подумав Арктор, — на додачу до того „жучка“, який за необхідності був встановлений туди нещодавно».

Автомобіль погойдувався під час їзди, він знову глянув на чек і несподівано подумав: «А що як я виписав його власноруч? Що як його виписав Арктор? Гадаю, це зробив я, — вирішив він, — думаю, об’їбашений Арктор сам виписав цей чек, писав дуже швидко — літери нахилені — оскільки чомусь поспішав; він швидко це нашкрябав, виписав не на тому бланку, а потім про все забув, забув про цей випадок взагалі.

Забув, — подумав він, — і коли Арктор...

Was grinsest du mir, hohler Schädel, her?

Als