Мирослав Сивицький - Жартівники

а не дружини. Сам мені в цьому признався. І давно поїхав?

— Зразу пополудні. Іллярію, з ним справді щось коїться. Нехай раніше були пустощі, а тепер він став неврівноваженим, дивним. Сьогодні, чогось никав по всіх кімнатах, а то подовгу стояв у задумі, втупившись в одну точку… Як тільки вчув шум машини, кулею вилетів з хати! Ох, не подобається мені ця його нова компанія! А ти, бачу я, зовсім збайдужів до нього, й цим потураєш у всьому.

— Еге ж, потураю! Цікаво, хто йому позавчора дав сто п'ятдесят баксів?

— Ну, я дала…

— Цікавилась нащо?

— Казав, у казино заборгував.

— Ну й молодчина! А тепер поцікався у мене, нащо були ці гроші йому потрібні? Гадаєш, він їх у мене не канючив? Ти хоча туманне поняття маєш, де він зараз перебуває і що робить?

— Звідки мені знати! Тільки чує моє серце, що з ним щось не все гаразд.

— Добре воно чує! Та, на жаль, трохи запізно проросло в ньому це почуття тривоги. Він, з бандою якогось Флібустьєра, поїхав грабувати будинок культури в село Вишеньки.

— Як грабувати?

— А як грабують? Влітають у зал серед розпалу танців, під страхом зброї ставлять усіх лицем до стіни і здирають годинники, кульчики, персні, дорогі кофти, шапки, куртки, взуття і змиваються… Ти коли-небудь чула про банду соловейків?

— На базарі… Якась жінка розповідала… Там ще одного хлопця з їхнього села вбили…

— Ну от! А зараз твій син може вже душить за горло якусь нещасну жертву!

— Іллярію! — скрикнула Ада й безсило опустилась на кухонну табуретку. — Як ти можеш!

— Можу! Закони банди жорстокі, новачка випробовують на вірність і доручають у першій же справі довести її ділом. Я довго й вперто намагаюсь зупинити Романа, а ти все, через свою сліпу любов, йдеш мені наперекір! — Іллярій підійшов до плити й вимкнув газ. — Не дала б ти йому грошей, він не взнав би адреси дівчини, а не знаючи, сидів би десь у кнайпі, чи вештався містом.

— Якої ще дівчини?

— А тієї самої, що весною тріснула його щипцями по башці й втекла з дачі, а оце недавно піднесла Антоніні весільний дарунок…

— Чого ж він ще від неї хоче?

— Відкрутити голову! Правда, як я розумію, чужими руками. А тим покидькам це зробити, як раз плюнути. За гроші вони рідного батька заріжуть.

— Хіба у тієї дівчини є такі великі гроші?

— Господи! — стогне Іллярій. — За гроші твого сина. Вірніше, за твої гроші! До речі, він у тебе багато на цей раз виканючив?

— Просив п'ятсот баксів.

— Ось бачиш! Це бандитська вартість людського життя! І ти дала йому їх?

— Звідки вони в мене?

— Приобіцяла?

Ада опустивши голову, підвелась з табуретки, підступила до плити й стала готувати каву. Лице її палало.

— Невже насправді вони хочуть вбити дівчину?

— Це залежатиме від настрою твого сина! А він обіцявся переді мною, відкрутити їй голову.

— Господи! То чому ти сидиш і нічого не робиш?

— А що маю робити?

— Як що! Виклич міліцію!

— І що їй сказати? Що мій син у складі банди соловейків поїхав грабувати, а, можливо, й убивати?

— А що ж тепер буде? — великі очі наповнились слізьми, котрі от-от рясним дощем поллються на землю. — Іллярію, та зроби щось! Може ще не пізно?

— Заспокойся, — сказав розважливо. Йому стало жаль Аду, що в порівнянні з його віком, життєвим досвідом, була теж ще дитиною. — Я вже зробив усе що міг! Готуй каву, ідемо в кабінет і будемо ждати.

— Ждати?! На що, Іллярію ждати?

— Якщо все складеться так, як передбачалось, то з Романом і тією дівчиною нічого не станеться.

— Ти в цьому певен?

— Я певен у людині, котра пообіцяла мені це. Наберися терпіння, мила, — розчулився Іллярій і цілуючи Аду в лице, відчув під губами солоний присмак сліз. — Справді, все буде гаразд!

У кабінеті Ада вмістилась на канапі, підкупивши під себе ноги, задумалась, на личко вибилась осмута, куточки вуст опустилися. Складалось враження, що всю зграбну постать чавив невидимий тягар.

Чекати довелось довго. Лише десь пів на першу, коли Ада, скрутившись калачиком міцно спала, а Іллярій намагався зрозуміти зміст того, що читали очі, тишу розітнув міжміський дзвінок. Ада схопилась на канапі й залупала з спросоння очима, як сова на світлі.

— Слухаю. Ага. Трошки пом'ятий? Це піде йому лише на користь! Обезболююче? Прихоплю… Що? Ні, виїжджаємо негайно… Коли зачиняєтесь? О другій? — Іллярій зиркнув на годинника, — хвилин через сорок будемо.

— Збирайся, ідемо! — поклав Іллярій трубку. — Заберемо своє чадо.

— Заберемо? З ним що, не все гаразд?

— Трохи… Може хоч це його спам’ятає?

— Спам'ятає! Це я тобі обіцяю, — враз весело сказала Ада, з плечей якої наче гора звалилась.

— Еге ж… А як поплачеться тобі в камізельку, знову будеш потурати…

Було за північ, коли з тихенького завулочка виїхала пошарпана професорова «Лада», вилетіла на автостраду й мимо клубу «Зона ризику», Дачного соціалізму, взяла курс на велике осяйне коло місяця, що висів над обрієм, зачепившись краєм за зазубні старовинної фортеці княжого міста Триболі…

38

Роман розплющив очі, якусь хвилю лежав нерухомо, дивився у високу стелю, намагаючись зрозуміти де він. Тіло охопила страшенна втома, боліла кожна кісточка, кожен м’яз, дерев'яною була права вилиця. Зціпивши зуби, перемагаючи біль, повернув голову й очманів: поряд, у низенькому для відпочинку кріслі, закинувши ногу на ногу, сиділа «іноземка» й мило всміхалась.

— Тут івнінґ, містер Кандіба! — привіталась і щиро поцікавилась. — Ґав ду ю ду?

— Ти-и?! — ледве продихнув.

— Ю лук нот вері вел?

— Та хто ти в біса така? — запитав з притиском і скривився: пекучим болем озвався кожен мускул, важким каменем висіла права вилиця.

— Надійка, одна з п'ятірки… Пригадуєш, ти обіцяв їй ще зустрітись? От і зустрілись.

— Лжевахтерка, еге ж?

— Ну як він? — запитала, увійшовши в кімнату, Надійка. — A-а, вже прочумався герой нашого часу! Як твої справи?

— Жити буде, — сміється Зоряна. — А кохати навряд…

Роман намагається сісти, та гострий пронизливий біль прошиває усе тіло, щось нестерпно пече внизу живота, й він залишається лежати навзнак.

«Що ж це вони зі мною на цей раз зробили? — пересилюючи хвилевий біль, викликаний різким рухом, думає Роман і враз волосся ледь не стало дибки. — Невже справді кастрували?»

— Вибач, Ромчику, — Надійка підступила до нього, поглянула на здоровезний синяк, що залишився після її «привітання», і видихнула співчутливо, — але то не я вдарила тебе в пах.

— Хтось з танцюючих, коли ти вже лежав, зашпортався за тебе, — кпинить Зоряна. — Скажи спасибі