Володимир Миколайович Верховень - Стара хвороба

Коли він узнав, що коштовний дарунок, який лежав у сумочці Зулейхи, — чотки, очі його заблищали, і він одразу ж захотів на них поглянути.

Зулейсі не важко було самій визначити, з якого дерева або каменя виготовлені чотки. Але, помітивши, що лікар, перелякано дивлячись на них, хоче сам собі це нагадати, здогадалася, що в ньому говорила більше колишня цікавість, аніж бажання зробити їй послугу. Лікар начепив окуляри і заходився уважно розглядати чотки, котрі Зулейсі дісталися як нагорода за довгі пошуки. Він потер їх у долонях і, заплющивши очі й глибоко вдихнувши їх запах, сказав:

— Амбра найвищої якості.

Зулейха спостерегла, що цей запах його просто задурманив, і відповіла:

— Якщо дозволите, я вам їх подарую.

— Мені? Ці чотки? Ні, не візьму. Ні за що в світі не візьму…

Лікар відмовлявся від подарунка з упертістю, яка трапляється лише в стариків, і з силою стискав тремтячі руки в кулак, ніби боячись, що подарунок йому всунуть силоміць.

Тоді Зулейха йому пригрозила, що образиться й не гратиме з ним у нарди, і дитячим жестом, який давно став для неї звичним, поклала кисть правої руки на його руку.

— Відкрийте руку, — наказала вона і нахилилася. Лікар зрозумів, що Зулейха може образитися, і розтулив пальці, але чотки не взяв.

Проте наступного ранку він захотів поглянути на чотки ще раз, сказавши, що не все як слід розгледів. Зулейха, багатозначно усміхнувшись, повторила вчорашнє прохання. Цього разу він анітрохи не опираючись, прийняв подарунок.

Бідолаха ніби визнавав цим вчинком, як сильно він розкаювався цієї ночі. Ось вона, старість!

Лікар був такий упевнений саме в такому результаті, що навіть приготував Зулейсі дарунок у відповідь: загорнув у золоту фольгу від шоколадки перстень з мерехтливим гіацинтом і поклав у кишеню жилетки…

Він дістав із сап’янового чохла маленьке збільшувальне скло, причеплене до ланцюжка від годинника, що залишилося ще з часів, коли займався колекціонуванням, простягнув його Зулейсі і зробив зовсім неочікуваний комплімент:

— Якщо ви приглянетеся, то побачите, що всередині камінчика є малесенькі мерехтинки, завбільшки з вушко голки, сливе як у ваших очах.

Зулейха дуже здивувалася, як цей старий, про якого вона думала, що навколишні речі уявляються йому неясними тінями, мов у тумані, помітив те, чого не помічали навіть найближчі друзі, і збентежено засміялася.

Мимоволі вона поклала руку йому на плече і сказала:

— Якщо так і далі піде — компліменти і подарунки, — то ми з вами, ефенді, так і стережися, ще й закохаємося один в одного аж по вуха…

Але коли, повернувши голову, побачила поруч Юсуфа, відразу ж засоромилася свого розв’язного жарту.

Тепер пополудні вони зазвичай залишалися з лікарем на палубі під тентом, грали в нарди і розмовляли про те про се.

З голови старого не вивітрилися ще тверезі думки, хоча на перший погляд цього і не скажеш. Особливо якщо мова заходила про його дитячі спогади, говорив він дуже жваво, очі й думки відразу ставали ясними.

Зулейха зауважила його підвищений інтерес до порожніх пачок з-під сигарет, а надто до бляшанок: хоч би де вони трапилися йому під руку, він їх відносив до себе в каюту.

Якось, коли лікар мучився безсонням, він пояснив їй цю свою не зовсім звичайну звичку:

— Це захоплення багатьох старих людей. Пам’ять погіршується з роками, спогади окутує морок. Людина доходить до того, що не може згадати, що й куди поклала. Це просто біда для таких стариків, як я, котрим доводиться самим з усім справлятися. Розійдеться в мене раптом де шов на одязі, мені нізащо ні окуляри, ні голку з ниткою не знайти, а якщо раптом вночі прокинуся від якого нездужання, заледве знайду коробку сірників і ліки… Мені набагато спокійніше, коли весь цей дріб’язок по таких от коробочках розкладу… Еге ж, дитино моя, у цих коробочках я за допомогою рук знаходжу те, що не можу знайти на струхлявілих полицях розуму за допомогою пам’яті…

Розмовляючи з лікарем на різні, часом і особисті теми й чуючи від нього такі слова, Зулейха розуміла, що ця людина у свій час багато всього перечитала і передумала.

У розмовах зі своїм літнім другом Зулейха завжди була напоготові, аби ні словом не обмовитися про те, що могло нагадати йому про сина. Але якось, попри всі старання, все-таки обмовилася.

Одного разу, коли лікар ні з того ні з сього запитав: «І чому у вас немає дітей? Якби були, радували б вас», Зулейха сказала, тільки б не залишати його слова без відповіді:

— Можливо, так воно й на краще… Адже мати дитину означає навигадувати собі любов… а пустуни наші можуть захворіти, померти…

І враз укусила себе за язик, подумавши, що ці слова нагадають йому про сина, й засмутилася.

Проте одного дня Емін-бей дав волю словам.

— Моєму синові було тоді років тринадцять-чотирнадцять, — почав він і розповів зворушливу історію. І хоча його фрази на кшталт «у мого сина тоді личко було біле, як слонова кістка», або «у цей час дитя дуже вразливе і найдужче прив’язане до батька» впивалися в серце Зулейхи, як стріли, вона нічим не виказала свого хвилювання і далі всміхалася так само спокійно.

Саме після цієї розмови Зулейха звернула увагу на лікаря і вирішила, що в душі він не був таким нещасним, яким здавався.

Амброві чотки, коробка від сигарет з блискучої жерсті, — його тішили подібні дрібнички. Коли пароплав зупинявся і команда закидала сіті в море, він з дитячою цікавістю й радістю чекав, що ж витягнуть з моря. Він навіть думав про майбутнє, будував плани, плекав надії. Він обіцяв, що коли його знову призначать на посаду лікаря до Гюльнара, він винайме розмальований будиночок із садом у когось з місцевих і неодмінно запросить Зулейху з чоловіком у гості. А сам теж їх відвідуватиме в Гьольюзю, виклопотавши дозволу в муніципалітету, десь у середині літа. Адже погано надовго залишати селище без лікаря.

Зулейха почала роздумувати над тим, що відбувалося з лікарем.

Можливо, старість — зовсім не такий безпорадний стан, як здається. Рвійність, страждання, напади зневіри, що доводять людей до самогубства, — усе це йде від невпинно працюючих легень молодого тіла, від серця, що гарячково б’ється. Але коли зноситься серце, постаріє тіло, потовщаться судини, голова більше не бунтує, душа втрачає здатність спалахувати й палати, людина, немов гнилий зуб, з якого видалили всі нерви, будує останній світ надій з осколків пам’яті, із захоплень різними дрібницями на кшталт чоток і бляшаних коробочок. І в