Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

— Так, мікрофон на тобі. Це щоб я знав, що там відбувається. Тепер іди відпочивай. До завтра в тебе є час. Але будь обережний, дуже не розслабляйся, бо по тебе можуть прийти. Зрозумів?

— Так точно.

— Ну, приємного дозвілля.

Мовчун пішов, а я наказав Бухгалтеру взяти в оренду вантажний мікроавтобус і купити інструменти. За дві години поставили його неподалік від входу в будинок. Стали спостерігати. Я час від часу слухав мікрофон.

— Нічого собі, — покрутив головою.

— Що там? — спитав Бухгалтер.

— Досі кохаються, без висмички.

— Зголоднів Мовчун. — Бухгалтер пусміхнувся.

— Можливо. Так, бери інструменти, ось інструкції. Треба буде зупинити ліфт, коли я скажу. Зможеш?

— Танки зупиняв, — запевнив Бухгалтер. Пішов з інструментами. Зв'язок тримали новими телефонами з новими сім-картами.

— Ну що, запулив я про Штірліца все, що ви сказали, — доповів Георгій. — Вилив лайна на вентилятор, там таке зараз! Одне одному пащу рвуть, хтось за нього, але більшість проти.

— Про читацький конкурс новини є?

— Так, уже пішли перші відео. О, менти спробували атакувати Ментожера, коли той повертався у свій ліс, — повідомив Георгій.

— Дебіли. Жертв багато?

— Кілька десятків. Міністр звинуватив у них вас. Порушили карну справу.

— Шкода, що Ментожер того придуркуватого міністра не з’їв.

— Може, треба пояснити, що ви не віддаєте накази Ментожеру і…

— Не треба. Нас точно не знайдуть за твоїм планшетом?

— Ні, я знаю, як ховатися. А кого ми тут чекаємо?

— Гостей столиці.

— Що за гості?

— Побачиш.

— Ви справді вірите, що «штірліц» зараз працює у Києві? — спитав Георгій.

— А ти думаєш, що я жартую? — здивувався я.

— Ну, просто якось незвично.

— Звикай. Мочи далі.

Чекати довелося ще з годину. Я побачив, як у під’їзд зайшов хлопець спортивного вигляду. Потім іще один, потім іще двоє і ще. Я зателефонував Бухгалтерові.

— Будь напоготові, — сказав йому. — Вирубаєш ліфт і спускаєшся пішки на поверх до Мовчуна. Будь готовий йому допомогти. Гості вже тут. Бажано тих, хто буде на поверсі, покласти.

Зателефонував Мовчуну, який у цей час знову кохався. Відповів одразу.

— Вируби свою подругу, тільки тихенько. Потім одягайся і дзвони Бухгалтерові. Домовитеся, як краще зустріти гостей.

Біля під’їзду зупинився білий мікроавтобус «Фольскваген». З нього вийшло ще з десяток хлопців. Залишився один водій. Я зателефонував Бухгалтерові.

— Зараз поїдуть, і стопори ліфт.

— Слухаюся. — Бухгалтер був спокійний. Це мені в ньому й подобалося.

Я взяв із бардачка дебелий молоток. Його привіз Бухгалтер разом з іншими інструментами.

— Георгію, сиди у машині й нікуди не лізь. Зрозумів?

— Так. — Георгій хвилювався.

Я виліз, підійшов до «Фольксвагена». Водій сидів за кермом. Я постукав у скло. Водій неохоче відчинив.

— Закурити не буде? — спитав я.

— Не курю, — відповів він і почав піднімати скло. Я різко відчинив двері й ударив молотком. Водій схопився за обличчя, я додав, він завалився на спинку сидіння непритомний. Обшукав, забрав пістолет і три обойми. Відніс до нашого мікроавтобуса, поклав у салон.

— Охреніти! — тихо сказав Георгій, весь аж зблід.

— Чекай тут! — Я пішов до під’їзду. Нагорі почулася стрілянина.

Забіг у будинок, став біля ліфта.

— Відчиняй двері, ламай! — кричали російською десь неподалік, поверсі на другому-третьому. Ламали двері. Я теж зламав, зазирнув у шахту, потім випустив всі набої в підлогу ліфта. Почувся крик, зверху спробували відповідати, я перезарядив і знову стріляв. Більше не відповідали. Капала кров. Я вискочив на вулицю. Було тихо. Потім із дверей, що вели до сходів, вибігли хлопці зі зброєю напоготові.

— Усіх завалили? — показав вгору.

— Усіх, — кивнув Бухгалтер. — Але ще в ліфті залишилися.

— Там уже готові. Поїхали.

Стрибнули в мікроавтобус і поїхали.

— А що це за гість? — спитав Бухгалтер і кивнув у бік скривавленого водія, який потроху опритомнював.

— Зв’яжіть його! — наказав я. Водія зв’язали, в рот запхали кляп, я взяв обценьки, показав водію, тицьнув ними йому нижче пояса. — Чавити тобі яйця, чи розкажеш, куди треба було пацана відвезти?

Водій закивав головою. Я вийняв кляп. Водій назвав адресу на Подолі.

— Тільки не вбивайте! У мене діти!

— Де служиш? — спитав я.

— ФСБ.

— Давно в Києві?

— Тиждень.

— Що робили?

— Нічого. Сказали бути готовими, чекати. Ну, ми й чекали. Оце зараз наказ надійшов узяти за адресою пацана і привезти. Не вбивайте, будь ласка!

— Якщо зараз ти нас підставляєш, то вб’ю, страшно вб’ю! — попередив я.

— Правду кажу, все як є! — Водій весь тремтів.

— Хто вам наказав їхати за пацаном?

— Зателефонував якийсь мужик, назвав пароль, сказав, що треба зробити. Пароль був правильний, от ми й поїхали. Не вбивайте, мужики, не треба!

Тут якраз у нього телефон задзвонив. Прихований номер. Я подивився на хлопця.

— Це він! Ну, той, хто наказав їхати! Точно він! — запевнив водій.

— Спокійно відповідаєш. Кажеш, що завдання виконане. Довелося постріляти, але вбитих немає, пацана везете, скоро будете. Хоч слово вбік, хоч подих — пристрелю падлу. — Я дав йому телефон і приставив пістолет до голови. — Тільки не нервуй, спокійно. — Натиснув на екран, щоб водій міг відповісти. Сказав усе як треба.

— Він чекатиме нас. — Водій дивився мені в очі. — Не вбивайте!

— Не буду. — Встромив йому кляп.

Нам пощастило проїхати швидко. Невдовзі вже були біля невеличкого будинку на Подолі. Мовчун пішов подивитися, що всередині. Потім зайшли ми з Бухгалтером. Потрібна квартира була на першому поверсі. Двері не замкнені. Ми увірвалися всередину. Там нікого вже не було.

— Кава гаряча, — сказав Бухгалтер і показав чашку. Ще на столі була чарка з брунатним напоєм.

— Тікаймо! — закричав я, хоча ще мить тому збирався робити обшук, щоб знайти якісь сліди. Я довго працював із чудовиськами, і в мене виробилася здатність відчувати небезпеку. Зараз вона спрацювала. Я відчув смерть десь поруч і побіг геть. Хлопці за мною: вони мали швидку реакцію. Вибігли з квартири, а коли вже забігали в арку, щоб утекти з двору, позаду пролунав досить потужний вибух. Вибігли на вулицю, сіли в мікроавтобус, я викинув водія на асфальт, і поїхали.

— Як ти зрозумів, що там вибухівка? — спитав Бухгалтер. Він був спокійний. Мовчун — і той побілів, а Бухгалтер наче про погоду питав.

— Інколи я відчуваю небезпеку. Перехитрив нас, гад!

— Ну, не зовсім, бо ми — живі, — підбадьорив мене Бухгалтер.

— Дивом живі. А він утік.

— «Штірліц»?

— «Штірліц». Якось же відчув, що ми до нього їдемо! — Я вдарив кулаком по кріслу.

— Але як він дізнався, що Мовчун у тієї баби? — спитав Бухгалтер.

— Не знаю. Може, вона заклала, а може…

— Вона не закладала. Там над її дверима мікрокамера була, — пояснив Мовчун. — А