Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

Зараз Тетяна Павлівна піде виконувати все те, що залежить від нас. А в мене є друге питання…

Тетяна Павлівна пішла, Георгій щось швиденько набирав на планшеті.

— Що за питання?

— Пане Владюшо, я дуже ціную те, що ви робите. Ваші досягнення вражають. Це стосується і Людини борщу і Шпиля, і, особливо, розгрому ворога під Глуховом. Але… — Пастор зробив паузу. — Справи складаються так, що ви не можете провадити свою боротьбу в автономному режимі.

— Що це значить?

— Це значить, що ви мусите бути підзвітні владі. Принаймні президенту й парламенту.

— Підзвітний — це як?

— Потрібно буде обговорювати план дій. Я розумію, що ви один із найкращих фахівців, але…

— Один із найкращих? Що це за фігня? Я — єдиний фахівець із чудовиськ у цій країні! Єдиний професор тератології, нехай і не визнаний ВАКом, — але що той ВАК розуміє в цій царині? Я не один з, я єдиний, кого можна вважати фахівцем, а не пиздоболом!

— Пане Владюшо! — Пастор теж закричав. — Ви мусите зрозуміти, що держава не може пускати напризволяще важливі процеси, які стосуються її безпеки!

— Наша держава — це механізм розпилювання бюджетних коштів і вивертання кишень громадян! Ні на що інше вона не здатна!

— Ні. Можливо, ще рік тому ви й мали рацію. Зараз ситуація змінилася. Держава перебирає на себе важливі питання. Так, був період, коли добровольчі формування грали важливу роль в обороні України, але зараз наша армія може робити це сама. Тому добровольчі формування або інтегруються у збройні сили, або не мають перспективи. Так само ми не можемо дозволити, щоб ви займалися махновщиною, нікому не підзвітний і ніким не контрольований!

Мені хотілося дати йому в пику, або плюнути в око, або сказати щось украй образливе. Довелося докласти великих зусиль, щоб не вибрати щось із цього чудового переліку.

— Пане Владюшо, я вас дуже поважаю, але ми мусимо знати, що ви плануєте робити. Можливо, щось підкажемо чи допоможемо.

— Хто ці «ми»? — спитав я.

— Я, представники президента й спеціальної парламентської комісії.

— Тобто я буду розповідати про свої плани депутатам? Слухайте, так тоді не варто нічого починати. Я одразу буду писати доповіді на Москву, щоб кремлядь про все знала!

— Ми зможемо гарантувати таємницю.

— Не зможете. Двоє людей — це банда, а троє — банда зі зрадником. Тим паче троє українських чиновників!

— Я теж український чиновник! — Пастор стукнув кулаком по столу.

— Я бачу! Кожен український чиновник упевнений, що, крім держави, ніхто ні на що не здатен. Це тим більше дивний погляд, бо наша держава демонструє дива неефективності. Але якщо виникає якась проблема, наші державні мужі знають лише один шлях розв’язання — створити відповідну комісію, департамент, а краще міністерство, яке буде виробляти купу документів, шукати собі місце під бюджетним сонцем, домагатиметься дозвільних повноважень, щоб потім стригти грошву. Проблему при цьому не розв’язують, але чиновний мозок заспокоєний — міністерство є, от і добре. Я пропоную вам створити міністерство чудовиськ. Нехай воно звітує і організовує, я ж цим займатися не буду.

— Вам начхати на Україну? — спитав Пастор.

— А вам? Коли заради якихось бюрократичних процедур ви хочете знищити проект, який давав країні хоч невеличкий, але шанс на порятунок! Вам, виходить, начхати? Головне, щоб усе за процедурою? Так? — спитав я.

Пастор замислився. Я теж. Я був готовий до проблем із боку чудовиськ, але якось забув, що одне з найбільших чудовиськ — наш державний апарат.

— Пане Владюшо, ваша діяльність викликає надто багато питань.

— У кого?

— В Адміністрації Президента, у депутатів, в уряду. Я як міг прикривав вас, але зараз мої можливості вичерпані. Так, я розумію важливість вашої діяльності для України. Прошу таки піти на компроміс, — тихо сказав Пастор.

— Мабуть, тут треба торгуватися, але я цього не люблю. Скажу так: я готовий звітувати про свої дії, але тільки після їх завершення. Я не вірю ані адміністрації, ані нардепам. І там, і там вистачає російських шпигунів або просто ідіотів. Якщо це вас влаштовує — працюємо. Якщо ж ні, я поїду прощатися з близькими людьми, бо жити нам залишиться зовсім небагато.

Пастор знову замислився.

— Що ж, я передам вашу позицію президентові, — нарешті сказав він. — Що ви будете робити зараз?

— Щось буду. Не думайте, що я не довіряю вам. Довіряю. Але те, що не було вимовлене, не підслухають. У нас є багато справ, і з вашого дозволу я б хотів до них узятися. — Я підвівся.

Пастор кивнув, підвівся сам, подав мені руку.

— І бережіть себе. Якби я був на місці «штірліца», я б ударив саме по вас, щоб позбавити мене прикриття, — сказав Пастору. — Посильте охорону, змініть маршрути пересування, краще заляжте десь у безпечному місці.

— Спробую, — він кивнув.

— Що ж, ходімо, хлопці.

Ми пішли з бомбосховища, нас доправили до центру. Спробували загубитися в натовпі, але це виявилося непросто, бо кілька разів підбігали люди, які мене впізнавали.

— Владюшо, це ви! Це той Владюша, Бар-Кончалаба, що мочить кацапських чудовиськ! Автограф дасте? — Мене миттю оточував натовп, хлопці ледь висмикували. Довелося сісти на таксі й виїхати в бік Дорогожичів, де ми сховалися у парку.

— Ну що, це слава, Владюшо, — усміхнувся Бухгалтер.

— Чорт забирай! Мені потрібна перука й вуса! Це ж треба! Підбігають, наче я — Вакарчук якийсь!

— Пане Владюшо, ви крутіший. Відео бою з «беркутнею» набрало вже понад мільйон переглядів! — доповів Георгій.

— Але там же не я бився, а Мертвосуд із Ментожером, потім Шпиль!

— Але їх привели ви! — Георгій нервово усміхнувся.

— Що далі, мій зірковий командире? — спитав Бухгалтер.

— Далі я б хотів спробувати половити на живця. Хлопці, у вас є якісь знайомі, де б вас могли чекати?

— Хто саме? — спитав Бухгалтер.

— Той, хто вас би шукав.

— У мене — ні. Я сам жив. — Бухгалтер знизав плечима.

— А в тебе? — Я подивився на Мовчуна.

— Та є одна дівка.

— Що за дівка?

— Ну, я іноді до неї ходжу. Ну, така, відбита.

— То ти там іноді з’являєшся?

— Ага. Кілька разів на місяць.

— Де вона живе?

— На лівому березі.

— Хочеш з’їздити в гості?

— Та можна. — Мовчун усміхнувся.

— Тоді вперед.

Ми пройшли кілька кварталів, зупинили таксі й поїхали на лівий берег. Там походили дворами.

— Слухай сюди. Сам нічого про те, де ти зараз, не кажи. Якщо спитає, скажи, що працюєш охоронцем, а сьогодні вихідний, бо об’єкт відпочиває, — інструктував я Мовчуна. Той кивав. Не питав, що я затіяв.

Вийшли до будинку, високої непривітної новобудови на кілька десятків поверхів.