Джордж Орвелл - Донька пастора

нею останнім часом. Автобусом вони доїхали до Гайд-Парк-корнер (Бліт заплатив за квитки), а тоді пішки пройшли до величезного розкішного маєтку із зачиненими віконницями, що стояв якраз на межі між Найтсбридж і Мейфер[67]. Спустилися східцями вниз, Бліт вийняв ключа і відімкнув двері. Отак, після шести тижнів поневірянь, Дороті через чорний хід повернулася до пристойного товариства.

Три дні до повернення кузена Дороті провела у порожньому будинку. То були дивні й самотні три дні. У домі було кілька слуг, але Дороті не бачила нікого, окрім Бліта, який приносив їй їжу і трохи розмовляв з нею, з якоюсь сумішшю поваги та несхвалення у безгучному голосі. Він ніяк не міг вирішити, чи вона родовита молода леді, чи врятована Магдалена, а тому у своєму ставленні до неї дотримувався чогось середнього. У маєтку панувала мертва тиша, властива всім будинкам за відсутності господаря, коли інстинктивно ходиш навшпиньках і не наважуєшся розсувати штори на вікнах. Дороті навіть не насмілювалася заходити до парадних покоїв. Увесь день вона висиджувала нагорі, у своїй запилюженій кімнатчині, яка була чимось на зразок музею старого непотребу 1880-х і пізніших років. Ось уже п’ять років як мертва Леді Хейр, була невиправним колекціонером всілякого мотлоху, більшість якого після її смерті зберігалася у цій кімнаті. Важко навіть сказати, що було найдивнішим предметом у цій колекції: пожовкла світлина батька Дороті, який у свої вісімнадцять уже мав солідні бакенбарди і тепер гордо стояв біля «звичайного» велосипеда (фото датоване 1888 роком); чи маленька скринька із сандалового дерева з написом «Шматок хліба, якого торкнулася рука Сесіля Родса[68] на Південноафриканському банкеті у Лондонському Сіті (червень 1897 року)». Єдиними книжками у кімнаті були огидні шкільні нагороди, яких удостоїлися діти сера Томаса (у нього їх було троє, наймолодший — одного віку з Дороті).

Слуги, вочевидь, отримали наказ не випускати її з будинку. Однак прибув чек від батька на десять фунтів, і з неабиякими труднощами Дороті таки вдалося вмовити Бліта отримати гроші за цим чеком, тож на третій день вона пішла до міста купити собі якийсь одяг. Дороті зупинила свій вибір на твідовому жакеті, спідниці й блузці в тон, капелюшку і дуже дешевій візерунчастій сукні із штучного шовку; вона також купила пристойні коричневі черевики, три пари фільдеперсових панчіх, непоказну дешеву сумочку і сірі бавовняні рукавички, які навіть зблизька могли справити враження замшевих. Усе разом обійшлося їй у вісім фунтів та десять шилінгів, більше витрачати вона не наважувалася. Що ж до білизни, нічної сорочки та хустинок, то з ними доведеться зачекати. Зрештою, найважливіше — те, що на виду.

Сер Томас приїхав наступного дня і, правду кажучи, так і не оговтався від шоку, який у нього викликав вигляд Дороті. Він очікував побачити нарум’янену та напудрену сирену, яка б діймала його спокусами, яким він уже — на жаль! — не міг піддатися. А ця сільська дівчина з аурою старої діви сплутала йому всі карти. У нього вже почав було вимальовуватися план підшукати їй роботу майстрині манікюру чи приватної секретарки у якогось букмекера, але тепер про це довелося забути. Час від часу Дороті ловила на собі пильний погляд креветки, яка, вочевидь, ніяк не могла збагнути, як така дівчина, як Дороті, та й взяла участь у таємній втечі коханців. Марно було йому пояснювати, що Дороті не втікала. Вона уже переповіла кузенові свою історію, і він відреагував лицарським «Звісно, моя люба, звісно!», однак потому ледь не в кожному його реченні прохоплювалися натяки на те, що він аніскілечки їй не вірить.

Протягом кількох перших днів нічого особливого не відбувалося. Дороті й далі відсиджувалася у кімнатці нагорі, сер Томас майже весь день проводив у клубі, а ввечері вони вели такі туманні й розпливчасті розмови, що їх важко передати словами. Сер Томас щиро бажав допомогти Дороті знайти роботу, але він частенько не міг навіть пригадати, про що говорив п’ять хвилин тому:

— Сподіваюся, ви розумієте, любонько, — починав він, — що я з радістю зроблю все, що в моїх силах, аби вам допомогти. Як ваш дядько, я... Що? Що ви сказали? Не дядько? Звісно, ні, ваша правда! Я хотів сказати кузен. Що ж, моя люба, як ваш кузен, я... Заждіть, а про що це я?

І після того як Дороті скеровувала його у потрібне русло, він висував якусь пропозицію на кшталт такої:

— До прикладу, любонько, що ви скажете на те, аби стати компаньйонкою літньої леді? Ну, знаєте, якась старенька у чорних рукавичках і з покрученими від артриту пальцями. Як помре, залишить вам тисяч п’ять спадку і свого папугу. Що-що?

Справа не дуже просувалася. Дороті вже втомилася повторювати, що радше воліла б бути покоївкою чи служницею, але сер Томас і чути нічого про це не хотів. Сама ідея про те, що його родичка прислуговуватиме, пробуджувала у ньому класовий інстинкт, який через баронетову недолугість рідко давав про себе знати.

— Що? — вигукував він. — Гнути спину, миючи підлоги? Дівчина вашого виховання? Е ні, любонько! Ні, ні і ще раз ні. Таке вам точно не підходить, і годі про це!

А проте справу вдалося залагодити без особливих труднощів. Щоправда, не заслугами сера Томаса, який не був мастак вирішувати проблеми, а завдяки його адвокатові, з яким баронет раптом вирішив порадитися. Адвокат, навіть не бачивши Дороті, зумів підібрати для неї роботу. На його думку, вона могла б стати шкільною вчителькою. До того ж на таку посаду доволі легко влаштуватися.

Пропозиція видалася серу Томасу цілком прийнятною, і він, гордий собою, повернувся додому. (Правду кажучи, він вважав, що у Дороті саме відповідна зовнішність як для шкільної вчительки.) Однак Дороті, почувши цю ідею, вжахнулася.

— Шкільною вчителькою? — перепитала вона. — Але це неможливо! Та мене у жодну школу не візьмуть. Я ж ніякого предмету не можу навчити.

— Що-що? Не можете навчити? О, дурниці! Звісно, можете! Це ж простіше простого!

— Але у мене недостатньо знань! Я ніколи нікого нічому не вчила, хіба що дівчаток-скаутів куховарити. До того ж учителям потрібно мати відповідну кваліфікацію.

— Що за дурниці! Викладання — найлегша у світі робота. Достатньо однієї товстої лінійки, щоб бити нею по пальцях. Будь-яка школа буде тільки рада найняти молоду жінку шляхетного походження, яка б могла вчити їхніх підопічних грамоти. Ось ми і підібрали вам професію. Думаю, ви просто створені для вчителювання.

Так і сталося, Дороті