Абдул Рашид Махмуді - Після кави, Абдул Рашид Махмуді

— Це була помилка, і це сталося, — зауважив Мідхат, намагаючись змусити його почуватися краще. — Я думаю, тобі слід попросити в Аллаха прощення і забути про все.

— Я не можу забути, — пробурмотів Баюмі.

Мідхатові друзі завжди відверто розповідали про свої бажання та авантюри. Але він приховував свої таємниці. Ніхто з них не знав, що він нерішуче й сором’язливо фліртував з дівчатами в провулках Абу Кабіра. І що він збирався розповідати? Йому не було чим пишатися. Успіх у будь-якому випадку завжди вислизав від нього, оскільки почуття завжди були нерозділеними. І він нікому не розповів про побоювання чи питання, які хвилювали з тих пір, як почув, що пан Абдельразік згадав людину на ім’я Декарт. Це було питання, пов’язане з дияволом, який обдурив його й змусив засумніватися в усьому, включно з математикою, і змусив думати, що все наше життя було нічим іншим, як мрією. А також це було пов’язано з ідеєю Бога милостивого, який не дає своїм слугам заблукати й рятує їх від лещат лукавого. Отже, тоді була боротьба між Богом і дияволом. ...але Бог є творцем диявола... Він відповідає за зло? Від цієї думки треба шукати притулок у Бога.

Шейх Саїд вважав, що диявол переслідував його в мечеті. Це була маячня та нісенітниця, якій більше ніхто в селі не вірив. Але Коран визнає існування диявола, як визнає існування джинів, і добрих, і злих. Тож коли присутність диявола була реальною, а коли — ілюзією? Певно, диявол утрутився між Баюмі й молодою дівчиною. І яка була різниця між цими двома випадками? Так само предмет математики хвилював його... Він не сумнівався щодо дисципліни, яку вважав найкращою і своєю улюбленою з наук. У минулому йому було дуже важко розуміти алгебру, і він ніколи не міг із нею впоратися. Так було, поки він не зустрів містера Шейкера, учителя математики в кабінеті мистецтв. Смаглявий чоловік із Верхнього Єгипту став другом, тому що в них обох було спільне хобі: живопис. Учитель використовував олійні фарби, а учень малював гуашшю, вони обмінювалися ідеями та коментарями. Одного разу студент набрався сміливості.

— Якщо чесно, — сказав він, — я не розумію всього цього про x, y і z, і як їх додавати, віднімати, множити чи ділити.

Учитель почав пояснювати, підкріплюючи своє пояснення прикладами на дошці. Відтоді він отримав кілька швидких додаткових уроків у кабінеті мистецтв, які в кінцевому підсумку розв’язали вузли в його мозку. І саме тоді він закохався в алгебру.

Мідхат ніколи не довіряв друзям інші думки, що металися в його голові, а в деяких випадках проганяли сон, ідеї, які відводили його від думок про дівчат, кохання та друзів — за винятком, можливо, Баюмі. Це були загадкові ідеї, які він ні в якому разі не міг висловити. Якось на уроці географії він привернув увагу всього класу і його мучив сором.

Учитель географії, пан Фадель, був гладким чоловіком із виступаючим животом і дзвінким голосом. Він ніколи не заходив до класу без глобуса та колекції карт. Того дня замість того, щоб зосередити урок на столицях, записах перепису населення, посівах, типах клімату тощо, пан Фадель відсунув факти, які вимагали запам’ятовування з одного боку, і почав говорити про взаємозв’язки між усім під сонцем: повітряні та водні течії, що відбувається в надрах, землетруси й вулкани. Він виставив для студентів карту світу й почав рухати указкою. Поступово почав формуватися цілісний образ світу, який був всеохопним і все пояснював. Цей образ викликав у Мідхата тремтіння й бажання назвати його ім’я, але він не міг, і все, що він міг зробити, це кричати: «О, Боже! О, Боже!» Усі обернулися до нього, і містер Фадель, вчитель, зупинився, дивлячись на хлопця несхвально.

— Що трапилося, хлопче? — запитав він. — Якщо ти не замовкнеш, я тебе вижену.

— Вибачте, пане, — відреагував Мідхат. — Я тільки сьогодні довідався, що географія прекрасна.

Велетень усміхнувся й сказав:

— Твоя правда.

Того дня він відчув, що справжнє знання міститься в усіх деталях, які можна розкрити, лише якщо їх запам’ятати, але це було... Що це було? Образ? Ідея? Рівняння?

Що він міг сказати своїм друзям? Як він міг пояснити їм, що його згризала постійна боротьба між бажанням, що пульсувало у венах (яке він відчував у грудях і передпліччях) і що штовхало його до протилежної статі, і потягом до значень і горизонтів, що віддаляло його від тіла і який він не міг назвати? Він ніколи не відчував кохання в чистому вигляді. Але хіба любов не винна, що ще в дитинстві Мідхат дізнався про плотські бажання. Він знав про них, коли чекав Ібтісам, а також знав про них, коли торкався Марі Франсуази на пляжі (її мати була права, коли не дозволила гратися з ним), або коли він бачив британських призовниць в уніформі кольору хакі, або коли чекав ту привітну продавчиню парфумів. Було відчуття, ніби вона полонила його, відвідуючи в снах. Іноді спокуса шукає нас і тримає в полоні, як на прикладі досвіду нещасного Баюмі. Або Баюмі був щасливим дурнем та не міг оцінити благословення, яке випало йому, притягнуло його до себе в темряві. Мідхат не відчував би докорів сумління. Але він не розумів своєї душі і не розумів, як із нею впоратися. Що він міг сказати своїм друзям? Що він міг сказати комусь? Чи міг він відкритися хоча б одній душі, що й досі мочиться у своє ліжко? Хіба хтось міг би зрозуміти його, не засуджуючи й не посміхаючись?

* * *

Оглянувши рентгенівський знімок, лікар сказав Хашему, що причина гострого болю в нозі через те, що рана не була продезінфікована й не зажила належним чином, тож частина гомілки згнила. Він додав, що Хашема потрібно буде лікувати, розрізавши м’яку тканину й видаливши частину кістки (за його словами, диск розміром з монету), а на ногу потрібно буде накласти гіпс на місяць. На запитання Хашема, чи зможе він продовжити грати у футбол після цього, лікар відповів, що по знятті гіпсу він не зможе грати принаймні шість місяців. Пригнічений новиною Хашем прийшов розповісти друзям цю сумну звістку. Вони намагалися заспокоїти його:

— Не переймайся... забудь про той клятий футбол.

— У кожної медалі є два боки, — сказав йому Емад. —Візьми шестимісячну перерву у футболі та зосередься на навчанні. Це чудово й це