Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

мовити, свій позитив. Для нас, підлітків, «позитив» був хоч би в тому, що нудьгуючі молоді чоловіки охоче приймали пацанів в свою компанію, з захопленням розповідали про «перемоги» над тутешнім жіноцтвом. Ми швидко засвоювали таку звучну російську мову, багатющий розсип її ненормативної лексики.

Неодмінною складовою довгих осінніх вечорів була їх «музична частина». У гурті таганрожців завжди знаходився гітарист. Мене захоплювало уміння такого виконавця не стільки відщипувати на струнах два — три акорди для надання потрібного ритму, скільки уміння вести мелодію і саме її музикою створювати настрій. Знайшлися скоро й серед наших охочі та кмітливі. Вони досить успішно почали переймати техніку гри; тим більше, що старші наставники доброзичливо і терпляче «ставили» їм руку. Звісно, переймалися «учні» не тільки технікою, а й тематикою. Була та тематика досить звуженою і ущіпливою: все більше про «Мурку», «Волну морскую», про «Костю с одесского причала…», ну і «про любовь несчастную«…

Вперше тоді довелося почути радянську табірну пісню: про політв’язнів, про сибірські табори… Деякі з тих пісень запали в пам’ять на все життя.

Нас как зверей оградилиКолючим забором кругом,И на долгие годы лишилиЗнать не видеть родительский дом.Конвой, брат, у нас одинокий,Здесь сын охраняет отца,Он тоже свободы лишенный,Он должен стрелять беглеца.І приспів з конкретно–адресним запитанням:Ах! Москва, Москва, Москва,Что ты сделала из меня?……………………………………………………………………………………

Зовсім мало залишилось у Хмільнику тих братків–таганрожців. Більша частина їх пристала до останніх обозів відступаючих окупантів. Декілька родин залишилось. Так я познайомився та зійшовся з Віктором Голосовим, який трохи згодом врятував мене, щонайменше, від каліцтва. Про це далі.

Дні, тижні, місяці окупаційного режиму мали для нещасних людей досить змінну напругу по силі своєї течії. Незмінним, непорушним було для них тільки одне — залишитись живими. Потрібно було шукати засоби для виживання, бо все, що можна було продати — було продане; все, що можна було обміняти — обмінене; заробити ніде.

Щоденно мама спускалась до річки набрати води. Ось і звернула увагу на острівець, що утворився посеред річки після весняної повені. Знайшла брід, роздивилась, скільки тієї незаселеної землі, розтерла на долоні жменьку мулу. На другий день раненько підняла мене, зібрала два тлумачки насінної картоплі, і до полудня ми ту картоплю висадили на острівці. Садили прямо в цільний ґрунт, попередньо не скопуючи. Мул ще не влігся як слід, не затужавів. Влітку мама ходила підгортати вже сама. Копали у вересні. Такого врожаю більше не бачив: два корчі — відро, рідко три корчі — відро. Накопали 300 відер — 150 пудів. Сусіди заздрили по-доброму, перемовляючись:

— От, Кульчицька, додумалась!

Найважче було переносити бараболю з острівця у льох.

На другу весну той острівець знесло повінню.

Знайшлась і для мене робота, не постійна, сезонна, але все ж таки — робота. Поруч з нами, десь за сорок — п`ятдесят кроків, стояв напівзруйнований католицький храм. Взялися парафіяни відремонтувати костьол, щоб можна було правити службу, помолитись, охрестити дитя, висповідатись, поставити свічку за упокій. Згодили муляра з Війтовець пана Домбровського. Дідусь Домбровський — середнього зросту, сухопарий, з трохи уповільненими рухами, мав таку ж уповільнену манеру вести розмову. Зате будь-яка робота, за яку брався пан Марцін, як його називали, просувалась напрочуд швидко.

Мама, нічого не кажучи, підвела мене до дідуся Домбровського, привіталась, і між ними відбулася така розмова:

— Оце він.

— Добже, пані.

Тут же пан Марцін сказав, звертаючись до мене:

— Ми, хлопче, маємо за півтора — два місяці привести до божеського стану цей храм. Люди надіються на нас.

З тієї настанови найбільше мене вразило слово «ми», і хоч в подальшому моя участь у відбудові костьолу полягала в тому, що я замішував розчин, підносив вапно, глину, пісок, настеляв дошки, рубав дріт на цвяхи, подавав, складав, замітав — я запам’ятав оте, папа Марціна, «ми». Сам же «головний виконроб» (перші кілька днів у «бригаді» було тільки нас двоє) — і муляр, і маляр, і тесля, і слюсар; до будь-якої роботи в нього «стояли» руки і «варила» голова.

Коли треба було виконати складну і важку роботу, з Дяківець, Соколови, інших сіл, приходило 5–8 чоловіків. Працювали вони не за платню, а якби «офірували» свою працю.

Скільки та людина показала мені! Скільки, за якихось два місяці побачено мною житейської мудрості! Але ж дідуньо Домбровський майже не розмовляв зі мною, не повчав, не дозволяв, не забороняв. Просто був поруч, я бачив, як він працює, як спілкується з людьми, як поводить себе в храмі Божому. Все, що треба було мені зробити, майже ніколи не загадувалось ним, а поверталось такою стороною до мене, що було зрозумілим і за порядком виконання, і за об’ємом роботи. Домбровський уміло і визначено комбінував знаряддями праці: клином, важелем, колесом. З часом людство урізноманітнювало види тих знарядь, придумуючи всілякі похідні з них: підйоми, ломи, котки і т.ін.

Пощастило бачити, як пан Марцін організував демонтаж залізних таврових балок, що ділили середню частину храму на два поверхи.

В 30‑х роках костьол було закрито. В його приміщенні організовано майстерні районної машинно-тракторної станції МТС.

«Нові господарі» дбали про раціональне використання виробничої площі.

Поділивши костьол по висоті на дві частини, будівельники вирубали в членувальних колонах глибокі ніші і заправили в них кінці восьмиметрових сталевих тавр сорокового номеру[65]. Приміщення майстерень стало двоповерховим, Для підйому багатотонних балок використовувались ланцюгові талі[66], парові крани, лебідки.

Війтовецький «інженер» добрався до таври із зовнішньої сторони мурованої стіни, виколупавши в торці балки кілька цеглин. Робітники склали чотири кліті (зруби) і підставили їх на котках: два — під тавру в середині будови, а два — зовні, в тому місці, куди мала посунутись сталева балка.

За допомогою чотирьох метрових важелів під тавру підкладено декілька грабових кругленьких оцупків, клинами встановлено потрібний кут нахилу таври в сторону її виходу і… залишалось тільки підштовхувати непотрібну залізяку з храму. Висунуту таким чином тавру спускали по латах на землю. За першою виштовхали й інші.

Пан Марцін не метушився, не кидався командами, він стояв і дивився. Правда, погляд його був виразним і легко читався… Коли ж йому доводилось втрутитись, то для робітників досить було