Катя Кірініна - Вибач та зрозумій, Катя Кірініна

Олеся

Ми з Дашею заходимо до квартири, і я втрачаю мову. Андрій дістав зі свого арсеналу подарунків ляльку і з хвилюванням чекав на доньку, вона ж, нічого не запідозрила, а просто з криком «лялька» рушила в його бік, наче щодня його бачила.

І тут два варіанти: або гени страшна сила і, так би мовити, кров пальцем не розмажеш, або моя дочка, не встояла перед незнайомим чоловіком з лялькою. Хотілося вірити, що перше, інакше я почну переживати, що дитині все одно, що вона не знає людину, і готова на все заради іграшок, хоч цих іграшок у неї вагон і маленький візок.

– Не знаю, як поводитися, – через годину, Андрій сідає до мене на диван і мрійливо дивиться, як Даша грається за столиком з пластиліном. Я його розумію, але навряд чи чимось можу допомогти, бо сама не знаю, як поводитися, особливо з ним наодинці. – Мені хочеться подарувати їй увесь світ, але в мене пов'язані руки.

Ой, мене вже починає дратувати його поведінка. Що означає пов'язані руки? А як він хотів, щоб я все забула і почала обговорювати спільний відпочинок?

– Андрію, давай не будемо? – я дивлюся на Дашу, розуміючи, що схожість між ними настільки очевидна, що навіть кумедно. Я й справді ксерокс. – Ви спілкуватиметеся, що тобі ще потрібно?

– Ми колись так мріяли про сім'ю, – видихає він.

– Ми? – не вірю своїм вухам, напевно зараз підуть сентиментальні речі, від яких я маю попливти. – Не хочу цього говорити, але таки доведеться. Послухай, перестань це вже робити, що було, то було. Наші шляхи розійшлися, і ми тепер не копатимемося і не шукатимемо винних, це все минуле. Повір, я живу далі.

– Я теж намагався, а тепер навіть не знаю, що робити, – все з такою самотою в голосі, каже Заремський.

– В якому сенсі?

– Я намагався тебе забути, чесно, нехай мені й нелегко це далося. А тепер, сиджу тут, дивлюся на тебе, на нашу дочку і гадаю, чому все так вийшло? Нам що, треба було розлучитися, щоб зачати дитину? І ось ти, ти почала нове життя, у тебе навіть хлопець є, а як він поставиться до мене?

– Ти ж не переїжджаєш до нас, буде як у всіх. Що ми перші чи хто розлучається, маючи дітей? Так, згодна, це нелегко, і це один із моїх страхів, але ти зробив свій вибір.

– А ти свій, так? Коли пішла від мене?

– А що вибач, мені треба було робити? Ділити тебе з твоєю секретаркою? Ну, не вона була б, так інша. Якщо ти зважився на це, значить, справа була не в ній, а саме в наших відносинах. Я не пробачила б тебе, це принизливо, коли чоловік приходить з роботи, лягає в ліжко до тебе, а перед цим трахав іншу жінку, – тихо говорю, щоб не чула Даша.

Все як є, ні до чого мені робити з себе актрису, якій все одно. Мені далеко не все одно було. Я не з тих жінок, що зазнавала б зради й сам факт того, що моєму чоловікові хотілося розмаїття, мене страшенно злить.

Зате тепер має повний калейдоскоп жінок, і можна не морочитися. Звідки я знаю? Ну, я здогадувалася, що та курка з ресторану непостійна жінка, вона з тих, хто становитиме компанію багатому самотньому чоловікові, але не з тих, з якими зустрічаються, хай навіть на певних умовах.

Я чудово знала Андрія, і впевнена, що намагаючись полегшити біль, він кидався то в один бік, то в інший. Класичний приклад, можна було писати роботу, під назвою: як забути колишню в стислий термін. Він інакше б і не зміг.

– Ти за нас не боролася, Олесю, – тут я взагалі втрачаю мову. Що означає не боролася?

– Андрію, не хочу здатися нетактовною, але тобі пора, – встаю з дивану, і тягну його в коридор. – Знаєш, наші правила вже набули чинності, я не хочу обговорювати причину нашого розлучення, не хочу брати участь у наших розбираннях і чути від тебе подібне, – тицяю йому пальцем у груди. – Давай взагалі утримаємося від розмов і перед донькою, говоритимемо виключно про неї, добре?

– Я б хотів все ж таки це обговорити? Чому ти так легко пішла від мене? – ніяк не може вгамуватися Андрій. – У мене не було стосунків з Веронікою, це була просто помилка, а ти ніби скористалася можливістю піти від мене. Коли ти почала зустрічатися з Вербицьким?

– Слухай, тебе взагалі це не стосується, тож... Зачекай, звідки ти знаєш його прізвище? – не розумію, може я сама в розмові сказала? Але я ніколи не називала Алекса на прізвище, тому не можу згадати, щоб він дізнався про такі деталі від мене. – Ти що, стежив за мною? Тоді якщо так, то чому ти не знав про Дашу?

Мій голос уже переходить на легкий крик, і вчасно взявши себе в руки, я тягну Андрія на кухню і зачиняю двері.

– Ти сволота, ти знав про мене все? Ти знав і змусив мене проходити через…

– Тихо—тихо, – Заремський намагається захиститися від моїх ударів по його грудях і притискає моє тіло до свого. – Я не знав, правда, не знав. Я зробив усе, щоб спалити мости, бо не міг інакше, Олесю. Пробач мені, що кинув тебе, пробач, що не цікавився тобою, але я гадки не мав, що ти завагітніла. Лисичко, вибач. Якби я знав, то нікуди тебе не відпустив би, ніколи. Але ти так на мене дивилася, з такою ненавистю, що я зрозумів, нам не бути більше разом. Я бачив, що прощення від тебе чекати безглуздо. Але скажи, ти до нього пішла від мене?

Він завжди називав мене Лисичкою. Раніше ім'я Олеся взагалі не звучало в нашому домі, тільки Лисичка і я стільки років не чула цього, що в грудях різко закололо. Але його слова добили мене, коли він звинуватив мене, що я пішла до когось.