Енжі Собран - Заміж? Не піду!, Енжі Собран

Глава 32

Коридор здавався нескінченним. Пару раз відтягнуті вагою руки, поривалися викинути цю незрозумілу книгу, що не бажає відкриватися. Але кожен раз при цій думці на душі шкребли кішки – не звикла я залишати невирішені завдання і не відгадані загадки, а саме таким бачився мені цей привабливий своєю таємницею фоліант.

Раптово, по оголеній шкірі щиколотки, швидко перебираючи безліччю маленьких лапок, стрімко промчало щось лякаюче лоскітне. Вискнувши, стягнула з себе штани, оголюючи внутрішню поверхню стегна, де причаїлося це багатолапо-волохате щось – дивна  помісь волохатого павука птахоїда зі скорпіоном. Жах моторошний, до якого я б нізащо не доторкнулася, вважаючи за краще обійти десятою дорогою, якби це втілення моїх кошмарів не встромило в мене свої потужні пазуристі хеліцери. І вже націлило ікла в сторону моєї ніжної і такою вразливої шкіри.

Різким рухом, відірвавши від ноги це членистоноге, гидливо відкинула його подалі. Залишений слід у вигляді двох припухлих червоних точок, що пекли вогнем, схожих на зміїний укус, мені зовсім не сподобався, і я натиснула на них пальцями, видавлюючи можливу отрута або жало. Кров виступила неохоче, занадто мала була ранка. А припекти мені її нічим. Спирту немає, вогню теж. Так, і взагалі ніякого антисептика - вся моя аптечка залишилася в палаці. І в руках ні голки, ні ножа. І нігті, як на зло тупі.

Так, що ж мені так щастить-то? Одна знахідка колеться, друга кусається і впорскує отруту... Згадавши про фоліант, відшукала те саме місце, яке кололося і, зігнувшись, спробувала його повернути так, щоб можна було пустити собі кров.

- Чим це ти займаєшся? - дуже вчасно поцікавився хтось.

Мало не рипнула зубами з досади, представивши картину, яка відкрилася незнайомцю, і те, що він міг би подумати. Втім, як то кажуть, кожен думає в міру своєї розбещеності, а, отже, це йому має бути соромно за свої неправильні думки.

- Ми-то думали, тут бійка, а тут дрочка ...., - ну ось, хто про що, а хлопці про те, що у них болить і, судячи з усього, сильно свербить...

Не звертаючи на розумників уваги, провела фоліантом по нозі і ледве стримала болісний зойк. Все ж внутрішня поверхня стегна не найвдаліше місце для таких маніпуляцій. Занадто чутливе. Кривава подряпина трохи промахнулася, і я застогнала від досади. Пересунувши фоліант трохи вище, наполегливо дряпнула їм вдруге. Мені пощастило і я зачепила одну з ранок. Поки не передумала, спішно повторила процедуру. Хоча в голові вже давно прокинувся розум який запевняє, що це, по-перше, боляче, по-друге, марно, і, по-третє, небезпечно. Що тут же підтвердили хлопці.

- Бійку можемо швидко організувати, - глузливо зауважив все той же невгамовний, наближаючись ближче.

- Двоє на одного? - поцікавилася, відпустивши фоліант на підлогу і натискаючи на ногу двома руками. Пораділа з струмочків крові, що потекли з потрібних місць. Все ж самокатування це не моє і повторювати цей подвиг, я наміру не маю.

Припухлість до цього моменту збільшилася майже вдвічі і зараз за розміром була в половину моєї долоні. Відсмоктати б можливу отруту.... Але, якщо заїкнутися, зрозуміють зовсім вже неправильно. Та й кажуть, це тільки в книгах спрацьовує.

Спостерігаючи пару секунд за кривавими патьоками, під уїдливі смішки, все ж застебнула штани, натягнувши їх назад.

Підняла голову, мимоволі розправивши плечі, усміхнулася, зустрічаючись з двома з'явилися противниками поглядом. «Страх і сумніви - гірші вороги будь-якої перемоги», - вчив батько, а життя не раз переконувало мене в правильності цього вислову.

Краєм ока помітила ворушіння в тій стороні, куди полетів волохатолапий членистоногий. Здається, хтось вирішив спробувати атакувати мене знову. Перед очима яскравим спалахом промайнув образ, де цей самий волохатий павук, тільки втричі більший, сидить на моєму плечі, клацаючи клешнями і відлякуючи супротивників, а його згорнутий в трубочку, довгий, як у скорпіона, хвіст, вселяє страх нашим ворогам. І світ при цьому бачиться мені п'ятьма складеними картинками, охоплюючи і те, що  відбувається за спиною і те, що по сторонам до найдрібніших деталей, але образи смутні, немов хтось навів камеру на предмет, наблизивши його максимально.

- А ... це ти, - раптом відмер хлопець і обмінявся швидким поглядом зі своїм другом. Тінь невдоволення майнула на його породистому обличчі, але тут же зникла, так швидко, що могло і здатися.

- Мабуть, я, - не втрималася від посмішки, поки всередині розчарування клекотіло питання: «Що кіна не буде?», а я вже налаштувалася на обіцяну бійку.

Павук, забрався на фоліант, і тепер насторожено стежив за нами, випнувши хвіст.

- Урміус, - захоплено прошепотів хлопець, який досі мовчав, і машинально став між важким томом недоступних мені знань і своїм другом, затуляючи того від можливої загрози.

Ех, що за принци в цьому світі ... Чим більше знайомлюся, тим менше мені вони подобаються.

- Де ти знайшов живого урміуса? - поцікавився все той же невгамовний принц, з нетерпінням дівиці, що побачила гарне плаття в руках конкурентки, але не знайшла таке ж в магазині.

- Ніде, - відповіла правдиво, знизуючи плечима.

- Тоді цей релікт варто розіграти по праву сильного.

Закотила очі від пафосу такої звичної фрази «гони бабки, нас більше».

- І хто ж тут найсильніший? - усміхнулася зухвало, приготувавшись до нападу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍