Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

що ви добровільно, через вашу нерозумність і легковажність утратили»[311]. Ця вигадана промова (зрештою, як і інші вигадані промови й діалоги в творі) мала ідеологічний характер.

Це саме стосується великої промови Хмельницького на Переяславській раді. «Панове полковники, осавули, сотники, все військо запорізьке і всі православні християни! — говорив гетьман. — Всім нам відомо, як нас Бог визволив з рук ворогів, що переслідували церкву Божу, будучи озлобленими на християнство нашого східного православ’я, які хотіли викорінити нас так, щоб імені руського (в оригіналі: русского. — П. К.) не згадувалося на землі нашій. Всім нам уже це стало нестерпно, і бачимо, що не можна жити нам далі без царя. Тому ми зібрали сьогодні раду, явну для всього народу, щоби ви з нами вибрали собі государя з чотирьох, кого схочете: перший цар турецький, який закликав нас

багато разів під свою владу через своїх послів; другий — хан кримський; третій — король польський, який і зараз може прийняти нас у свою милість; четвертий — цар православний Великої Русі, цар східний, якого ми вже шість років безпрестанно просимо бути нашим царем та паном. Того, кого хочете, того й вибирайте! Цар турецький бусурман. Всім нам відомо, яку біду терплять наші брати православні греки, і як їх утискують безбожники. Кримський хан теж бусурман; хоча ми, в силу потреби, завели з ним дружбу, однак прийняли через те нестерпні біди, полон і пролиття крові християнської! Про утиски від польських панів немає потреби говорити: самі відаєте, що вони шанували більше жида й собаку, ніж нашого брата, християнина! А православний християнський цар східний одного з нами грецького благочестя, одного сповідання; ми з православними Великої Русі єдине тіло Церкви, що має главою Ісуса Христа. Цей то великий цар християнський, зжалився над нестерпним озлобленням православної церкви в нашій Малій Русі, не відкинувши наших шестилітніх молитов, преклонив тепер до нас милостиве своє царське серце і прислав до нас своїх близьких людей з царською милостинею. Возлюбимо його щиро! Окрім його царської руки, ми не знайдемо благотишного пристанища. Хто нас не захоче послухати, той нехай йде куди хоче: вільна дорога!»[312]

Далі маємо ідилічне зображення Переяславської ради. Присутні кричать «Волимо під царя східного! Краще нам померти в нашій благочестивій вірі, ніж дістатися ненависнику Христову, поганину!» Всі одноголосно висловлюються за те, щоб бути під царською рукою. І радіють з того, на яких добрих умовах цар прийняв українські землі в склад Московії[313].

Якщо проаналізувати ідеологію цієї промови, то випливає, що Хмельниччина була війною за православну віру. «Вибір царя» в Костомарова обумовлений релігійним чинником. Українці хочуть під руку царя московського, бо той — православний, а всі інші царі, які пропонують своє заступництво — іновірці, навіть вороги східного християнства.

Говорячи про події після Переяславської ради, Костомаров постійно підкреслює, що українські козаки на чолі з Хмельницьким служили царю. Щодо конфліктів між козацьким гетьманом і царем, то на них автор воліє не звертати увагу.

Звісно, можна припустити, що Костомарову доводилося зважати на царську цензуру. Це справді так. Тим паче, що він мав печать неблагонадійності й до нього прискіпливо ставилися цензори. Тому, щоб бути надрукованим, вченому доводилося дотримуватися офіційної лінії. Але якби він не поділяв цих поглядів (хоча б у загальних рисах), то би їх не озвучував. Загалом монографія Костомарова «Богдан Хмельницький» була досить тенденційна.

Правда, даючи узагальнену характеристику Хмельницькому (не в монографії, а в окремій статті), Костомаров писав: «Незважаючи на серйозні промахи й помилки, Хмельницький належав до самих крупних промоторів руської історії. У багатовіковій боротьбі Русі з Польщею він зробив різкий поворот на бік Русі й наніс аристократичному ладу Польщі такий удар, після якого цей лад не міг утримуватися на моральній силі. Хмельницький у половині XVIІ віку намітив те звільнення руського (в оригіналі — русского. — П. К.) народу від панства, яке остаточно завершилося в наш час. Більше того: його старанням Західна й Південна Русь були уже фактично під одною владою зі Східною Руссю. Не його вина, що недалека, неграмотна політика боярська не стала підтримкою для нього, звела передчасно до гробу, зіпсувала плоди його діяльності і на багато поколінь відтермінувала справу, яка звершилась би незрівнянно меншими зусиллями, якби в Москві розуміли сенс прагнень Хмельницького та прислухалися до його порад»[314]. Таку характеристику козацького гетьмана Костомаровим можна вважати більш адекватною і менш заангажованою, ніж це бачимо в монографії про Хмельницького. Якщо виходити з неї, то цей знаменитий діяч не просто здійснив поворот української історії від Польщі до Росії, а й ніби заклав демократичні перетворення («звільнення руського народу від панства»). Щодо останнього, то тут маємо справу з суто народницькою міфологією.

Костомаров вважав, що Хмельницький відновлював демократичну удільно-вічову систему. Це відновлення мало прогресивний характер. Якби це вдалося здійснити в повній мірі, ми набагато раніше мали б розвинуте суспільство, в якому забезпечувався добробут його членів. Проте, в силу різних обставин, цього не сталося. Спрацювали як внутрішні чинники (помилки самого Хмельницького, а особливо козацької старшини), так і чинники зовнішні (нерозуміння «добродійства» Хмельницького з боку московських бояр, агресивна політика Польщі, також інших ворогів козаччини — татар і турків). А ще у цього видатного діяча не знайшлося достойних продовжувачів. Після Хмельниччини наступила Руїна. Поведінка ж українських гетьманів у тих непростих обставинах виявилася не найкращою.

Іван Нечуй-Левицький

Одним із апологетів Хмельниччини, який орієнтувався у її висвітленні на Костомарова, можна вважати відомого українського прозаїка другої половини ХІХ ст. Івана Нечуя-Левицького (1838–1918). 1878 р. він у Львові опублікував історичний нарис «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина»[315]. Перша частина книги була присвячена козаччині перед повстанням Хмельницького, друга — особі козацького гетьмана. Фактично друга частина є переказом праці Костомарова «Богдан Хмельницький». Варто відзначити ідентичність поглядів авторів на особу Хмельницького й події тих часів. Навіть за назвами розділів обох робіт простежується схожість.

Інтерес письменника до Хмельниччини не був випадковим. Він хотів створити панорамний художній твір, де розповідалося б про козацьку війну в історії України. Про це Нечуй-Левицький писав у статті «Сьогочасне літературне прямування» (1884). Такий твір з часом ним був написаний. Але не про Хмельницького, а його