Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

Його отримав хтось інший і сховав тут, у скрині з архівом. Але архів ще пів року тому вкрав і для чогось перетягнув у іншу реальність дядько Іван. Постає питання: чи повірив би Фелікс чиїмсь порожнім заявам? Певно, що ні. Виходить, той, хто отримав листа або знав про його існування, перед викраденням зробив копію, щоб надати докази, оскільки оригінал був у Романівці.

Отже, Фелікс зрозумів, що все життя виховував не свою дитину, й раптово розлютився. Важко сказати чому, але він вирішив переписати заповіт на Едварда. Данило похитав головою. Як же треба було зневажати нещасного Тео, щоб з легкістю позбавити його всього! Хіба може батько так учинити? «Та що ти... ти... можеш знати...

Він мене зрадив! Не тебе! Ви всі мене зрадили, жалюгідні, нікчемні істоти... І не тобі мене судити!» Данило важко зітхнув. Так, Тео мав рацію. Але хто міг показати Феліксові документ? Хто підставив Агнесу з револьвером? Той, хто викрав у Тео заповіт і відіслав його юристу? І хто, в такому разі, вбив Фелікса? Ображений Тео чи той самий «доброзичливець»? Якщо у Фелікса стріляв його імпульсивний старший брат, то чому він стріляв не зі свого револьвера?

Данило потер утомлені очі. Що за маячня... Він уже два тижні ходив по колу, намагаючись знайти відповіді на одні й ті самі питання, але йому бракувало одного — знань про родину Яблонських. Йому був потрібен той, хто знає їх дуже близько, але не належить до родини. Хтось, кому Данило зможе довіряти.

Така людина є. Це Свенсон.

Старий сидів за столом, помішував чай у маленькій порцеляновій філіжанці, задумливо дивлячись на пару, що вигадливими кільцями піднімалася догори. Кухня освітлювалася лише кількома восковими свічками в масивному бронзовому підсвічнику. Данило ввічливо кахикнув, щоб не налякати старого. Свенсон одразу підхопився й напружено виструнчився.

— Вибачте, не очікував побачити вас тут так пізно, пане Едварде...

— О, я не хотів вас тривожити,— м’яко вимовив Данило.— Просто закортіло попоїсти.

Свенсон шанобливо схилив голову, не втримавшись від здивованого погляду Схоже, не тільки Агнеса помітила дивні зміни в поведінці Едварда, але Данило нічим не міг цьому зарадити — добре, хоч ніхто більше не ставив незручних питань. Свенсон дістав вазу з кренделями й налив Данилові чаю. Кілька хвилин вони посиділи в тиші, але відчувалося, що старому кортить щось сказати.

— Свенсоне, ви вважаєте, що Агнеса могла вбити мого батька?

Дворецький здригнувся, мудрі темні очі потьмяніли.

— Ні, пане Едварде. І ви, схоже, теж у це не вірите.

— Не вірю,— кивнув Данило.— Але мені ще гірше, ніж іншим. Я геть нічого не пам’ятаю після вибуху. Виходить, я не знаю цих людей, а з огляду на останні події... мені моторошно, розумієте? Я дуже хочу допомогти Агнесі, але зараз абсолютно безсилий. Мені потрібна ваша порада.

— Чим я можу бути корисний? — скрипнув Свенсон.

— Мене цікавить Тео,— рішуче провадив Данило.— Бо, як не прикро, у нього було найбільше причин ненавидіти батька. І його смерть на той момент була вигідна лише моєму братові. Тео вкрав останній варіант заповіту, він був злий і ображений. А після сутички на кухні він, схоже, хотів помститися мені, тому й зіштовхнув уночі зі сходів.

— Вас зіштовхнули?! — вражено вигукнув старий.

— Так. І моя смерть була б вигідна лише Тео. А ще та покоївка... Берта. Куди вона зникла? Вона сказала поліції, що була з ним, а після цього — як у воду гулькнула! Підкуп, погрози? Тео міг зробити це! — Данило набрав повітря й повів далі: — Але навіть так картинка не складається. Як я з’ясував, хтось надіслав моєму батькові документи, після отримання яких він вирішив переписати заповіт на мене проти всіх правил. Цього Тео зробити не міг, так само як і відправити вкрадений заповіт Їжачеку. Одначе Тео знав, що батько подарував Агнесі револьвер і що вона сховала його в своїй кімнаті. Він міг узяти його там, вистрелити й покласти назад. Але ці цидулки... Їх пишуть різні люди? Я заплутався...

— Пане Едварде, я вважаю, що...— дворецький затнувся й нервово покрутив блюдце з філіжанкою.— Ваш брат навряд чи має якийсь стосунок до вбивства, як і до тих цидулок. Якщо вас цікавить моя думка, він недостатньо розумний для цього.

Дворецький вигнув брови й часто закліпав. Його тонкі губи були щільно стиснуті. Відвертість старого здивувала Данила, він мимоволі згадав, як казився Федя, коли хтось сумнівався в його розумових здібностях. Якщо він і міг кинутися на когось, як Тео, то тільки після таких слів.

— Тобто, ви гадаєте, що вбивця й той, хто пише листи,— одна й та сама особа?

— Це логічно. Пан Теодор не плів би таку складну інтригу й не наводив би підозру на свою наречену,— знизав плечима старий.— Так, він — не зразок доброчесності, й Берта Подольська справді могла бути з ним того вечора. Але вона поїхала з Леобурга, бо злякалась. У її зникненні, на відміну від інших випадків, нема таємниці.

— «Інших випадків»? — Данило згадав статтю в «Зорі Леобурзькій».— Ви теж чули про зникнення дівчат?

— Так,— кивнув Свенсон.— Жахливі історії. Гадаю, їх вигнали, як і багато людей до того. Але повернімося до наших справ. На мою думку, якби ваш брат дійсно вирішив убити батька, то просто вихопив би власний револьвер і застрелив його. Але він не витримав би докорів сумління. Пан Теодор занадто любив його, повірте старому. Я працюю в цьому будинку майже тридцять років, пам’ятаю, як усе будувалося, а ви були ще дітьми,— Свенсон зітхнув.— Колись ваш татусь сильно застудився й заслаб. Тоді пан Теодор сидів під дверима його спальні три дні! Його гнали геть, замикали в кімнаті, але він незмінно повертався на свій пост. У ті кілька днів ваш брат спав, либонь, усього кілька годин.

Данило насупився й сьорбнув холодного чаю, йому раптом стало соромно, так ніби не Едвард, а він сам отримав від Фелікса значно більше, ніж заслуговував. А Свенсон тим часом вів далі:

— Крім того, засудження панни Агнеси може дуже зашкодити панові Теодору.

— Чому?

— Ви читали останній випуск «Леобурзького вісника»? Два роки тому за загадкових обставин помер Олекса Чорний, один з членів Верховної Ради. Він потонув у річці. Пів року тому під час вибуху в лабораторії загинув пан Август Яблонський, ваш дядько. А тепер —