Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Так було в ті дні в1 Татарському: радість, вступаючи в один дім, вносила в другий невиводне горе.

Вранці помолоділий, чисто побритий хазяїн вставав ще вдосвіта, оглядав! господарство, помічав, до чого треба взятись зразу. Після сніданку він уже брався до роботи. Весело шипів рубанок або вистукувала сокира десь під повіткою, в холодку, наче провіщаючи, що з'явились у цьому дворі жадібні до роботи, умілі чоловічі руки. А там, де вчора взнали про смерть батька або чоловіка, глуха тиша стояла в хаті й на подвір'ї. Мовчки лежала придавлена горем мати, і біля неї купчились сироти — діти, що стали дорослішими за одну ніч.

Іллівна, почувши, що повернувся хтонебудь із хутірських, говорила :

— І коли це наш прийде ! Чужі йдуть, а про нашого й чутки нема.

— Молодих козаків не пускають, як ви не розумієте, мамо ? — з досадою відповідала їй Докійка.

— Як це не пускають ? А Тихін Герасимів ? Він на рік молодший за Гришу.

— Він же ранений, мамо !

— Який він там поранений ? — заперечувала Іллівна.— Вчора бачили його коло кузні, ходить, аж пританцьовує. Такі поранені не бувають.

— Був поранений, а зараз на поправці.

— А наш мало був поранений ? Все тіло його в рубцях, що ж йому й поправка не потрібна, по — твоєму ?

Докійка всіляко намагалась довести матері, що сподіватися Григорія додому зараз не можна, але переконати в чомусь Іллівну було— діло нелегке.

— Замовчи, дурна ! — наказувала вона Докійці.— Я не гірше за тебе знаю, і ти1 ще молода матір учити.' Кажу — повинен прийти, значить прийде. Іди, йди, я з тобою і слів не хочу марнувати!

Стара з величезним нетерпінням ждала сина і згадувала про нього при всякій нагоді. Як тільки Мишко не слухався її, вона зараа же грозила : "А от зажди, шибенику патлатий, прийде батько, скажу йому, то він тобі всипле !" Забачивши на гарбі, що проїжджала попід вікна, свіжо вистругані щаблі, вона зітхала й обов'язково говорила : "По справі зразу видно, що хазяїн удома, а нашому наче хто додому дорогу заказав ..." Ніколи в житті Іллівна не любила тютюнового диму і завжди виганяла курців з кухні, але останнім часом вона змінилась і в цьому: "Піди, поклич Прохора,— не раз говорила вона Докійці,— нехай прийде, викурить цигарку, а то вже тут мертвятиною смердить. От. прийде Гриша з служби, тоді в нас жилим козачим духом запахне..." Щодня кухарюючи, вона готувала щонебудь зайве і після обіду ставила чавун з борщем у піч. На запитання Докійки—нащо вона це робить, Іллівна здивовано відповіла : "А як же інакше ? Може, служивенький наш сьогодні прийде, от він і з'їсть зразу гаряченького, а то поки розігрієш, сюди та туди, а він голодний, певне..." Якось прийшовши з баштана, Докійка побачила на кілочку в кухні стару чумарку Григорія і кашкет з вилинялою околичкою. Докійка запитливо глянула на матір, і та, якось винувато й жалісливо усміхаючись, сказала : "Це я, Докійко, дістала з скрині. Увійдеш знадвору, глянеш, і якось полегшає... Наче він уже з нами..."

Докійці остогидли безконечні балачки про Григорія. Одного разу вона не втерпіла, докорила матері:

— І як вахМ, мамуню, не обридне все про одне та й одне говорити ? Ви вже обридли всім вашими балачками. Тільки од вас і почуєш: Гриша та Гриша...

— Як це мені обридне про рідного сина1 говорити ? Ти народи своїх, а тоді знатимеш ...— тихо відповіла Іллівна'.

Після цього вона винесла з кухні в> свою кімнату чумарку і кашкет Григорія і кілька днів— уголос не згадувала про сина. Але незадовго до початку сінокосу вона сказала Докійці:

— От ти сердишся, як я згадую про Гришу, а як же' ми будемо без нього жити ? Про це ти подумала, дурненька ? Надходить сінокіс, а в нас і граблища обстругати нікому... Он як усе в нас полізло', і нічому ми з тобою ладу не дамо. Без хазяїна і товар плаче...

Докійка промовчала. Вона прекрасно розуміла, що господарські питання не так уже й турбують матір, що все це тільки привід, щоб поговорити про Григорія, одвести душу. Іллівна ще дужче зажурилась за сином і приховати цього не змогла. Увечері вона не схотіла вечеряти і, коли Докійка спитала її — чи не заслабла вона ? — неохоче відповіла :

— Стара я стала ... І серце мені болить за Гришу... Так болить, що нічого мені немиле, і очам дивитись на світ боляче ...

Але не Григорію довелось господарювати на мелеховсько-му базу... Перед сінокосом в хутір приїхав з фронту Мишко Кошовий. Він заночував у далеких родичів і вранці прийшов до Мелехових. Іллівна куховарила, коли гість, чемно постукавши в двері й не діставши відповіді, ввійшов у. кухню, зняв старенького солдатського кашкета, усміхнувся до Іллівни.

— Здорова була, тітко Іллівно ! Не ждала ?

— Здоров! А ти хто мені такий, щоб я тебе ждала ? Нашій огорожі двоюрідний пліт ? — грубо відповіла Іллівна, з обуренням глянувши в ненависне їй обличчя Кошового.

Ані трохи не збентежений таким прийомом Мишко сказав':

— Отак таки й пліт... Як не як, знайомі були.

— Тільки й того.

— Та більше й не треба, щоб зайти провідати. Я не жити до вас прийшов.

— Ще б цього бракувало,— промовила1 Іллівна, і, не дивлячись на гостя, взялась куховарити.

Не звертаючи уваги на її слова, Мишко уважно розглядав кухню, говорив :

— Зайшов, провідати, подивитись, як. ви живете... Не бачились же більше як рік.

— Не дуже за тобою заскучали,— буркнула Іллівна, люто переставляючи в челюстях чавуни.

Докійка прибирала в кімнаті і, зачувши мишків голос, зблідла, безмовно сплеснула в долоні. Вона дослухалась до розмови в кухні, сівши на лаву, не ворушачись. На обличчі Докійки то спалахував густий рум'янець, то блідість укривала щоки так, що на тонкій горбинці носа виступали подовжні білі смужки. Вона чула, як твердо пройшов по кухні Мишко, сів на стілець, що рипнув під ним, потім чиркнув сірником. В кімнату потягло цигарковим димком.

— Старий, кажуть, помер ?

— Помер.

— А Григорій?

Іллівна довго мовчала, потім з видимою нехіттю відповіла:

— В червоних служить. Таку саму зірку на шапку начепив, як і ти.

— Давно б йому начепити її треба було ...

— Це — його діло.

В голосі Мишка прозвучала явна тривога, коли він. спитав:

— А Докія Пантелевна ?

— Прибирає. Дуже ти ранній гість, добрі люди отак зрання не ходять.

— Будеш недобрим. Скучив, от і прийшов. Чого ж тут час добирати.

— Ой, Михайле, не гнівив би ти мене ...

— Чим же я вас, тітонько, гнівлю ?

— А тим !

— Все таки, чим же?

— Оцими своїми балачками !

Докійка чула, як Мишко важко зітхнув1. Більше вона не змогла витримати : схопилась, обсмикнула спідницю, вийшла в кухню. Жовтий, схудлий, що. й впізнати було важко, Мишко сидів коло вікна, докурював цигарку. Мутні очі його оживились, на обличчі проступив ледве помітний рум'янець, коли він побачив Докійку. Квапливо підвівшись, він хрипко сказав :

— Ну, здрастуй !

— Здрастуй ...— ледве чутно відповіла Докійка.

— Піди води принеси,— зараз же наказала Іллівна, мигцем глянувши на дочку.

Мишко терпляче ждав, поки повернеться Докійка. Іллівна мовчала. Мовчав і Мишко, потім погасив у пальцях недокурок, спитав:

— Чого ви лютуєте на1 мене, тітонько ? Дорогу я вам перейшов, чи що?

Іллівна обернулась від печі, немов ужалена.

— І як тільки тобі не совісно до нас приходити, безсоромні твої очі ?! — сказала вона.— І ти мене ще питаєшся ?! Душогубець ти !..

— Чого ж це я душогубець ?

— Справжній! Хто Петра вбив ? Не ти ?

— Я.

— Ну, от! Після цього хто ж ти такий ? І ти приходиш до нас ... сідаєш, наче ...— Іллівна задихнулась, замовкла, але, перемігши себе, говорила далі: — Мати я йому, чи хто ? Як же твої очі на мене дивляться ?

Мишко помітно зблід. Він ждав цієї розмови. Трохи заіку-ючись від хвилювання, він сказав:

— Нічого моїм очам зажмурюватись ! А якби Петро мене впіймав, що б він зробив? Думаєш, в голівоньку поцілував би ? Він би теж мене вбив. Не для того ми на цих буграх сходились, щоб панькатись один з одним ! На те ж воно й війна і

— А свата Коршунова ? Старих людей мирних убивати — це теж війна ?

— А як же ? — здивувався Мишко.— Звісно, війна ! Знаю я цих мирних ! Такий мирний дома сидить, штани в руках держить, а зла наробить більше, ніж інший на позиціях... Саме такі, як дід Гришака, і підбурювали козаків проти нас. Через них і вся ця війна почалась! Хто. агітацію пускав проти нас ? Вони, оці самі мирні. А ти кажеш — "душогубець" ... Теж мені знайшла душогубця ! Я, бувало, ягняти або поросяти не можу зарізати й зараз знаю, що не заріжу. В мене на цю живність рука не зводиться. Інші, бувало, ріжуть — то я вуха позатикаю і йду чим далі, щоб і не чути й не бачити.

1

Добровольча армія — так називалась білогвардійська армія, що діяла на півдні Росії під командуванням Корнілова, пізніше—Денікіна.

2

1 3 и м і в н и к и — тут: хутори в конярських районах, де зимували

3

кіньми.

4

Пешня — залізний лом з дерев'яною рукояткою.

5

багато сот голосів могутньо підхопили старовинну козацьку пісню, і найвище підлетів дивовижної сили і краси

— А свата ...

— Дався вам цей сват! — з досадою перебив Мишко — З нього користі було, як з цапа молока, а шкоди багато. Казав! йому : виходь з дому, не пішов, ну й ліг на тому місці'. Злий я на них, на цих старих чортів! Твариняки не можу вбити — може, з злості тільки, а таку, ви мені даруйте, капость, як цей ваш сват або інший який вражина,— можу, скільки завгодно ! На них, на ворогів, котрі даремно на білому світі живуть, у мене рука тверда !

— Через цю твою твердість ти й висхнув весь,— в'їдливо сказала Іллівна.— Совість, не бійсь, мучить ...

— Отак уже й мучить! — добродушно усміхнувся Мишко.— Буде мене совість мучити за таке барахло, як цей дід. Мене пропасниця вимучила, вйтіпала чисто всього, а то б я їх, мамаша ...

— Яка я тобі мамаша ? — спалахнула. Іллівна.— Сучку зви мамашею !

— Ну, ти мені не сучи ! — глухувато сказав Мишко і зловісно примружив очі.— Я підряду не брав всього від тебе терпіти. А кажу тобі, тітко, толком : за Петра не май на мене серця. Сам він знайшов, що шукав.

— Душогубець ти! Душогубець! Іди звідси, дивитись я на тебе не можу! — уперто казала Іллівна.

— А Дмитро Коршунов — сват ваш — не ' душогубець ? А Григорій хто ? Про синка ти й мовчиш, а він же і є душогубець справжній, без примішки !

— Не бреши!

— З учорашнього дня не брешу. Ну, а хто він по — твоєму ? Скільки він наших занапастив, це ти знаєш? Ото ж бо воно й є ! Якщо таке прізвисько ти, тітко, даєш усім, хто на війні був!, ТОДІ всі ми душогубці.