Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Ось так він відпочине хвилин з п'ять чи десять, а потім рушить далі.

"Може, краще не до сторожки, а додому? — з'являється раптом думка.— Стемніє — і піду додому",— вирішує він.

Перед очима постає образ ласкавої, доброї, безмежно люблячої матері.

"Вона доглядатиме за мною, жнш я одужаю. А батько зуміє таємно викликати до мене лікаря. Ніхто про це не дізнається. Звичайно, краще дома лежати.— Але тут же Яків згадує про німців.— Знайдуться злі люди, викажуть ворогам, і тоді мені не буде пощади. Ні, ховатися вдома не можна".

Та думка про матір приваблива, а домашній затишок такий приємний, що Яків, уже в маренні, говорить:

— Вона сховає. Вона розумна... Нікого стороннього до мене не пустить. Я знаю... Вдома краще... Додому піду.

Якась пташина шмигнула повз Якова. Він почув легке хурчання її крил. Але так само не розплющив очей. Потім нежда-но-негадано перед його зором постав пагорок, усіяний лісовими квітами. А на тому пагорку з'явилася дівчина в простенькому платті, з довгими косами, перев'язаними багряною стрічкою. Вона йде до нього, Якова, з великим букетом лісових квітів. Яків вдивляється, пізнає, біжить до неї назустріч з радісним криком:

— Ніна! Ніна Черкащина... Як ти сюди потрапила? Це вже було сновидіння.

Надвечір знялась хуртовина. Могутні пориви північного вітру, налітаючи на голі крони дерев, гойдали їх, і над лісом стояв безперервний шум.

Прокинувшись опівночі, Яків дуже здивувався, коли побачив знову зиму. Все побіліло навкруги. Снігові хмари вітер гнав нз південь. Незабаром небо прояснилось, і в ньому засяяли далекі холодні зірки.

"Як же це я... заснув... Ще вдень заснув, а зараз ось ніч".

Яків вийшов па дорогу. Під чобітьми рипів сніг. Соп не дав йому необхідної бадьорості. Навпаки, Яків відчув іще більшу втому.

Єдине бажання оволоділо ним — якнайшвидше дійти до людського житла. Але не про Мефодієву сторожку думав він у ці хвилини, йому жагуче захотілося бути у себе вдома.

Жар палив Якову щоки, і, мабуть, від того жару так хворобливо виблискували в нього очі, шуміло в голові. Раптом майже біля дороги він побачив людину й зупинився.

"Хто б це міг бути, і кого він чекає? Невже мене?"

Підійшов ближче, вийняв з кобури наган.

— Хто стоїть? Хто, питаю? — закричав Яків.— Стрілятиму! Але людина навіть не поворухнулась. її шапка і пальто були густо вкриті снігом.

— Застрелю! — знову пригрозив Яків і почав цілитись.— З дороги, кажу тобі, з дороги!

Прогримів постріл, віддавшись луною в лісових хащах. Людина продовжувала стояти так само непорушно на місці.

"Невже промахнувся?" — подумав Яків, пильно вдивляючись перед собою. Зрозумівши, нарешті, що то звичайнісінький терновий кущ, де окрема гілка, вкрита снігом, нагадувала собою людину, він жахнувся.

"Що зі мною діється?" Він прискорив ходу, а потім побіг, гнаний якимсь внутрішнім незрозумілим страхом, не випускаючи з рук револьвера. І знову спереду з'явилася людина. Це примусило Якова спинитися. Можна перепочити трохи, можна навіть поговорити з цим невідомим подорожнім, що блукає у таку пору в лісі. Яків, • зігнувши горішину, сів на неї, а за кілька кроків від нього влаштувався подорожній. Він попросив закурити, і Яків по голосу пізнав Гліба Колмикова.

— Це добре, що я тебе зустрів. Ти мене проведеш додому. А то, знаєш, я погано себе почуваю. Голова болить, мабуть, у мене жар... Що це може бути? Як гадаєш, невже тиф? А ти, Глібе, куди йдеш? До товаришів? Я вже провідав їх... Нічого, хлопці не журяться. А як німці? Ще нема їх в слободі? Ну, будуть... Я так думаю, що будуть, і нам доведеться з ними воювати. Був у моєї матері? Кажеш, турбується? Прийду... Я вирішив... Ось покуримо і підемо разом. Добре? А що ж Терень? Як він? Вдома з дідом Михеєм? Нема? Пішов... Куди пішов?.. Хоче бити німецьких окупантів? Молодчина! А я в підпіллі збираюся працювати. Залишив мене волосний комітет.

Гліб потягнувся до нього за газетним папірцем. Яків спитав:

— А чому ти віючі пішов до лісу? Мене шукати? Що ж я, маленький?.. Кажеш, німці в слободі, і ти йшов мене попередити. Я так і знав, що вони будуть... Але все-таки я піду додому. Ти, Глібе, не соромся, ти бери... Тютюнець у мене добрий... Був оце у Стригунах, почастували товариші.

Яків простягнув руку й відчув біль. Гострі глодові колючки вп'ялися в його пальці, і цей біль вивів з маячного стану. Гліба не стало, а замість нього Яків побачив укритий снігом кущ. Поблизу нікого не було... Тиша...

Яків швидко підвівся на ноги, сховав зброю, побіг далі і зупинився перепочити тільки тоді, коли узлісся вже залишилося далеко позаду. Перед очима розляглося пустинне біле поле, за яким маячили рідкі вогники,— там слобода. Пішов тепер поволі, не думаючи про те, що його можуть затримати на якійсь вулиці німецькі патрулі. Єдине бажання, єдина думка не виходила з голови: швидше б дістатися до рідної хати, лягти в чисте тепле ліжко й заснути.

У засніженій шинелі й шапці Яків увійшов до слободи.

Вулиці були безлюдними. Тільки на одній із них через дорогу пробігла собака і, навіть не гавкнувши, зникла в підворітті. Ось Софіїн будинок. Шмигнула біля нього висока постать і, мов привид, непомітно щезла за хвірткою. Пригадавши Софії-ну розповідь, Яків зрозумів, що то блукає тут пізньою порою Трохим Іванович. У вікнах її будинку темно. Очевидно, Софія вже спить. Яків поспішав, і чим ближче підходив до мосту, тим чіткішим ставав шум вируючої води. Час од часу тишу ночі прорізував хрускіт крижин, що ламалися на, залізних хребтах передмостових "сторожів".

Ось уже Яків ступив на міст. Звідси добре видно рідну хату. Тьмяно світилося в ній крайнє вікно, освітлене лампадою.

Ще мине кілька хвилин, і він постукає в шибку. Чуйна мати одразу ж підведеться з ліжка, відчинить йому двері.

Але що то попереду? Якісь люди стоять біля поручнів, ждуть, очевидно, поки підійде він ближче. Недобре передчуття примусило Якова спинитися в нерішучості.

"Повернути назад чи йти далі?" Вагався недовго. Сміливо пішов уперед, готовий до всякої несподіванки. Невідомі теж рушили йому назустріч. Під чобітьми у них плюскотів мокрий сніг.

Вирувала, пінилась весняна вода, нестримно несучи на своїй поверхні крижини, і коли вони вдарялися об палі, весь міст тоді відчутно здригався. Мимоволі пригадався випадок з ковалевою дочкою. Але всю увагу Якова зараз прикували до себе оці невідомі йому люди. Вони трохи уповільнили ходу.

Яків помітив у них за плечима гвинтівки, зрозумів, що це гайдамаки або ж німці. Вихопивши з кобури револьвер, він крикнув:

— Стій! Хто йде?

Але раптом електричний ліхтарик яскравим пучком світла вдарив Якову в очі, засліпив його одразу. Він хотів було вистрілити, але несподівано трапилась осічка. В ту ж секунду щось важке торохнуло його по голові...

Яків звалився на поміст, одразу втративши свідомість.

38

Прийшов до пам'яті Яків у порожній хаті з заґратованим віконцем.

Довго вдивлявся в те віконце і ніяк не міг розгадати, де він знаходиться. Чи це сон, чи це таки дійсність? По кутках рясніли густі плетива павутиння. На соломі валялося брудне лахміття. Яків пригадав, нарешті, що це холодна при волосному дворі, де він колись бачив божевільну. До цього часу не забув, як, будучи ще першокласником, разом з іншими хлопчиками дивився ось у це заґратоване віконце. На все життя запам'ятався образ молодої жінки з безумним обличчям і оголеним тілом. Намагаючись відчинити двері, нещасна дряпала нігтями стіни, підбігала до вікна і, дико вирячивши очі, погрожувала хлопчикам скривавленими кулаками.

З того часу Яків не міг дивитися на божевільних,— вони викликали в ньому почуття неймовірного страху. Навіть ставши дорослим, кожного разу проходячи повз цей будиночок з увігнутим, заіржавленим дахом і запиленими шибками, він мимоволі пригадував навісну жінку, і йому ставало якось моторошно.

А ось зараз сам потрапив в оце жахливе приміщення. Холод пронизував його. Пригадалась учорашня ніч, невідомі йому люди, їх раптовий напад на нього.

Хто вони, Яків не знав. Може, німці? Коли це так, тоді вони його, члена Ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, обов'язково розстріляють. "Що ж, буду захищатися до останніх сил!"

Минав час, а до Якова ніхто не приходив. Підвівшись на ноги, він почав стукати в двері. Через кілька хвилин почулися кроки. До холодної увійшов озброєний гайдамака в жупані й шапці з жовто-блакитним верхом.

— Ну, іди! — наказав він суворо, штурхнувши Якова в спину стволом гвинтівки.

— Куди йти?

— На допит, у волость.

Вхід до залу охороняли двоє вартових. У цьому залі свого часу відбувалося засідання першої в слободі Ради солдатських і селянських депутатів. Тут намічалися плани робіт волвикон-ксму.

— Прямо! — командував гайдамака.

Яків розчинив двері. За непокритим столом сидів німецький офіцер, а поруч стояв Олександр Безсалий. Він тримався так, наче бачив Якова вперше. А вони ж у дитинстві товаришували, разом купалися в Ворсклі, разом ходили до сільської школи. Яків закінчив школу з похвальним листом, але той лист викрав Олександр, коли в Македоновій хаті нікого не було, забруднив чорнилом і через кілька днів підкинув у палісадник.

І чомусь саме ця історія пригадалася зараз Якову.

— Ваше благородіє,— звернувся Яків до німецького офіцера.— Вважаю свій арешт незаконним. Прошу звільнити мене негайно, інакше я буду скаржитися вищому начальству.

— Ваше фаміліє Македон? — спитав офіцер, втупившись холодними очима в обличчя заарештованого.

— Так.

— Скажіте, ві работаль большєвітскі Совєт?

— Працював.

— Кєм ві работаль? Кто єсть?

— Депутат волосного комітету. Мене обрав народ.

— У вас нашлі револьвер. Для чего вам нужен оружіє? Бороться с нємєцкі армій?

— З обов'язку служби мені доводилося виїжджати в глибинні села, де часом діяли бандитські ватаги. Зброя мені була необхідна для самозахисту.

— Ві єзділ для большєвітскі пропаганда? Ві большєвік?

— Я безпартійний.

— Говорят, ві імєль пулємьот, вінтовка, бомби... ето єсть

правда?

— Брехня! Ніякої зброї, крім нагана, у мене нема і не було.

— Я вас могу освободіть домой, но єсть одно условіє,— німецький офіцер, посміхаючись, дивився на Олександра Безса-лого.— Одно єсть условіє, єслі за вас будет поручіться свящепік

Віталій, аптекарь Лякін...— офіцер запнувся, забувши третього поручителя.