Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Боже мій, невже він помре?

— Допомагай мені,— сказав діловито Мефодій.— Ми його піднімемо.— Червоноармієць застогнав, розплющив очі.

— Чого ж ти, хлопче... Сказав би... "Допоможіть, мовляв, погано себе почуваю"... Хіба ми чужі... Не розуміємо... Ну, клади руку на моє плече, тримайся... Зараз аптекар зробить тобі перев'язку.

Олімпіада квапливо розчинила двері. Боєць з тривогою оглянувся на коня.

— Прив'яжу... Не турбуйся. Нікуди твій кінь не дінеться. Себе рятуй.

Пахло ліками. Мефодій посадив бійця на дивані, але той, здавалося, погано розумів, де він знаходиться і що з ним тут збираються робити. Очі його тьмяніли, а обличчя ставало все блідішим.

— Погано йому... Допоможіть...

— Я, чи бачите, не лікар. Я аптекар. Моє діло — виготовлення ліків. Але я постараюся надати можливу допомогу.

Не поспішаючи, Лякін дістав із' шафки йод, марлю, вату.

— Тільки ви обережніше. Адже боляче...

Олімпіада не могла дивитись на тонкі й довгі, мов у піаніста, пальці, що поралися біля рани.

Лякін швидко і грубо зірвав з голови пораненого скривавлений рушник, і боєць, застогнавши, знову знепритомнів і повалився Мефодієві на плече. Аптекар змазав свіжу рану йодом, забинтував голову, дав понюхати нашатирного спирту. Поранений прийшов до пам'яті.

— От і добре. Тепер йому буде легше. Правда, тобі вже краще? — спитала Олімпіада, дивлячись на юнака ласкавим поглядом.

— Спасибі вам...— прошепотів боєць, жадібно хапаючи спраглими губами повітря.— Води...

Мефодій взяв з підвіконня картуз, обережно надів його на забинтовану голову. Лякін тільки тепер помітив п'ятикутну зірочку, на якій уже потріскалась і повідпадала червона емаль. Кілька секунд стояв, немовби заціпенілий.

— Червоноармієць...— і очі аптекаря раптом звузились у дві гарячі й злі щілцнки, але цього не помітили ні Мефодій, ні Олімпіада, ні тим більше поране^рй.

— Як же ти потрапив у слободу? — допитувався Лякін.— Звідки ти? Хто такий?

— Розвідник я... Води..*

— Одну хвилиночку.

І аптекар вийшов до другої кімнати, але швидко повернувся з склянкою води, яку і передав тут же бійцеві. Хоч і тремтіла рука в розвідника, та він не розхлюпав, а випив воду з жадністю всю до краплі.

Лякін, поправляючи на носі пенсне, стежив за пораненим і загадково посміхався.

— Піду...— сказав розвідник і підвівся на попі.— Дякую вам за перев'язку.

Мефодій хотів був підтримати пораненого, але юнак одвів його руку.

— Нічого, батьку, я сам..,— і, посміхаючись, подякував ще раз аптекареві, вийшов на вулицю, сів на коня, махнув рукою.

— Прощавайте, матусю! Прощай, батьку! Якщо знову дрве-деться побувати в слободі, то, може, зустрінемося. Ви, як рідні... Ніколи не забуду...

Тепле почуття прокинулося в душі Олімпіади до цього невідомого їй розвідника, у якого, певйо, десь лишилася мати. Вона жде його повернення і, мабуть, гаряче молиться богу за його здоров'я, як молиться вона, Олімпіада, за здоров'я свого Сашеньки.

— Прощай, хлопче,— сказав Мефодій.— Може, таки й справді знову доведеться побувати в нашій слободі, заходь тоді до лісової сторожки, дорогим гостем будеш.

Кінь, відчувши на собі вправного вершника, рвонувся з місця одразу в галоп і швидко зник за рогом вулиці.

— Допоміг... Спасибі йому. Зробив пер'ев'язку, і, ти глянь,— зразу ожив хлопець.

Не бачила Олімпіада, та бачив Мефодій, повертаючись до лісової сторожки, як, виїхавши за слободу, вершник розривав на собі одежу. Отрута, що її дав випити аптекар, почала діяти. Боєць кликав па допомогу товаришів, але їх поблизу не було. Упав юнак на землю.

А біля нього стояв вірний кінь і спокійно вискубував придорожню траву. Навкруги лежало поле, місцями ще вкрите снігом, а далеко на шляху маячила процесія багачів, що йшли зустрічати з хлібом і сіллю німецьких окупантів. Безпам'ятного бійця лісник одвіз до слобідської лікарні.

Другого дня Мефодій Дробот вирішив провідати свого друга Македона.

Андрій Степанович майстрував комусь стола і не чув, як скрипнула хвіртка і на подвір'я зайшов лісник. Біля верстата валялися свіжі стружки й пахуча тирса.

— Працюєш?

— Тю! Та звідки ти взявся тут? — Столяр, відклавши рубанок, вийняв кисет, заходився частувати друга міцним самосадом.

— Бачив, яка церемонія до Богодухова потьопала?

— Сам я не бачив, але дружина мені розповідала. Нічого, хай зустрічають. Ненадовго у них цієї радості вистачить.

Підійшла Македониха із згортком, подала той згорток Ме-фодію.

— Оце я приготувала тут білизну і пирогів поклала, даси Якову. Ну, що він там, не скучає? Передай йому, хай сьогодні навідається додому, бо одна хороша людина хоче з ним побалакать.

Мефодій дивився то на Македониху, то на Македона, не знаючи, що їм відповісти.

— Ти що ж, Мефодію, мовчиш?.. Може, щось недобре трапилось?.. Говори...

— Нічого такого не трапилось... Я тільки хотів спитати... Хіба Якова немає дома?

— Ні,— відповіла Македониха бліднучи.

— Як же так? Він сам мені сказав... Позавчора це було. Авжеж, позавчора... Я з обходу повернувся до сторожки, дивлюсь— Яків уже одягнений. "Куди зібрався?" — питаю. "Додому,— каже,— навідаюсь". І пішов. Я, правда, помітив, що він був блідий і наче млявий. Я спитав у нього: "Що тобі, Яшо, болить? Може, ти занедужав?" А він мені й відповідає: "Нічого не болить, тільки щось голова трохи паморочиться". Так і пішов...

— Де ж він може бути? — розгублено спитала Македониха, дивлячись на чоловіка.

— Та чи в нього мало справ? Може, до сусіднього хутора вирушив провідати друзів. Там майже всі слобідські депутати переховуються. Візьми згорток, Мефодію, передаси Якову, коли повернеться. Ти вже пробач за клопіт, але хай-таки наш син у тебе перебуде цей час. Адже Якова, сам знаєш, залишили для зв'язку.

— Знаю. Ви не турбуйтесь. Все буде гаразд. Чув я, німці далі нашої слободи не підуть. Там уже російська земля, а вони поневолюють тільки Україну. Та я так скажу: нічого в них не вийде. Подумай сам, хіба можна отакий великий народ, як наш, поневолити? Землю селянин одержав,— відберуть її в нього.

А повернути землю поміщикові — це все одно, що живе серце вийняти з грудей у хлібороба. Може, доведеться і нам, старикам, за зброю взятися. Як гадаєш?

— Треба буде, то візьмемось. Усьому свій час. Тільки мені здається, не залишать нас у біді російські брати...— сказав упевнено Македон, насипаючи на газетний папір самосаду.

Мефодій незабаром пішов.

Хоч з півночі дув вітер і невеликі калюжі по дорогах вкривалися крижаною коркою, але з ярів, з лісу безупинно дзюркотіли талі води, збігаючи до Ворскли. Річка вийшла з берегів, залила низини, сіножаті, прибережні сади. У заводях плавали гуси й качки. Біля кузень невеликий гурт зівак жадібно стежив за битвою двох гусаків. Тут же ходив рибалка з сіттю-"паву-ком", яку він закидав з берега в каламутну воду, виловлюючи дрібних гірчаків. На мосту юрба дітей і дорослих стежила за тим, як підпливали до дерев'яних "сторожів" великі крижини, підіймалися па залізні, добре ковані хребти і, з хрустом розламуючись на них, пливли потім під міст.

Діти кидали з мосту паперові кораблики і спостерігали, як несла їх швидко течія. Мефодієві теж закортіло глянути на повінь,

— Бистрина. З такої води, напевно, не випливла б людина,— сказав він, озираючи широку в розливі річку.

Тут же хтось із слободян згадав про торішній випадок, що трапився з ковалевою донькою.

— У такий ось час, ранньою весною, пішла на гуляння дівчина. Уже й північ надворі, а її нема. Не спить мати, не спить батько, тривожаться, де забарилася дочка? Ідуть розшукувати до подруг. Подруги кажуть: "Бачили ввечері, разом з нею пісні співали, танцювали, а потім вона додому пішла".— "Як додому? Дома нема". Скрізь її шукали. До тітки в сусіднє село їздив батько, до брата їздив, але ніде дочки не знайшов. Минув тиждень, а потім один чоловік рибу ловив біля верб, як оце і зараз ловить, закинув сіть, дивиться, а з-під куща лози визирають черевики. Скликав людей, вийняли з води труп, дивляться, а то ковалева дочка. Чи покінчила самогубством, чи, може, хто силоміць штовхнув її в річку,— так і не дізналися. А гуляв з нею Лук'янів син — Терешко. Гуляв, гуляв, а потім покинув її та почав з іншою зустрічатись. Ну, вона, певне, з горя й наважилась на таку страшну смерть. Бачиш, як кружить між палями. Ото коли б потрапив туди, вважай одразу що з білим світом розпрощався.

Мефодій постояв ще трохи на мосту, а тоді пішов до себе в лісову сторожку. І коли відчинив хвіртку, одразу побачив на дверях замочок,— значить, Якова не було.

А Яків у цей час блукав у лісі.

Повертаючись із сусіднього села, куди ходив провідати товаришів, він відчув особливу втому. Кріпився з усіх сил, але хвороба брала своє. Його трусило. Іти було важко, бо відтала земля прилипала до чобіт, і їх раз по раз доводилось обчищати палкою. У лісі ще зустрічалися видолинки з нерозталим снігом, і тут же поряд, крізь побуріле торішнє листя, пронизуючи його наскрізь, тяглися до світла й тепла перші проліски. Дужче пригріє сонце — і гола земля вкриється ситою зеленню.

Але не весняні квіти привертали зараз його увагу. Хотілось швидше добратися до лісової сторожки, лягти й заснути.

"Заснути..."

Напружуючи сили, Яків ішов знайомою дорогою, відчуваючи, як з кожною хвилиною втома зростала, туман застилав очі, все дужче паморочилась обважніла голова.

"Відпочити... Треба відпочити трошки".

Над дорогою їюмітив зрубаного дуба. Валялися свіжі тріски, а від пенька ріс іще один дубок, на який зручно було обпертися спиною.

"Трошки, хвилин з десять, посиджу, а тоді знову піду далі",— думав він, простуючи до пенька. Сидіти дійсно було зручно. Яків заплющив очі. Над головою шуміли голими вітами дерева, і цей шум, знайомий з дитинства, був для нього звичним і приємним. Пахло перепрілим листям. Його збуджуючі й гострі пахощі нагадували про весну.

"У такий час занедужати. А що, коли в мене тиф? Де ж я лежатиму? У сторожці? А коли хто-небудь простежить, тоді і я загину, і Мефодія поставлю під удар. Ні, мабуть, пересплю ще одну ніч у сторожці, а вранці піду до товаришів. Вони переховають мене в надійному місці. Доглянуть за мною".

Яків відчув, як поступово в нього затихає головний біль. Десь поблизу співає синиця. Він чує її спів, але йому не хочеться розплющити очі.