Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

низька, з не­ве­лич­ки­ми двер­ми і ві­кон­ця­ми, по­зи­ра­ючи­ми де-де, мов прис­лі­пу­ва­ті зло­дій­ські оч­ка. Два ви­со­чез­ні ко­ми­ни стри­мі­ли до не­ба. Дов­ко­ла бу­до­ви був до­сить об­шир­ний плац, об­ве­де­ний ви­со­чез­ним пар­ка­ном, з ши­ро­кою бра­мою для в’їзду і ву­зенькою хвір­точ­кою обіч для про­хо­ду. Плац був глад­ко вто­ло­че­ний, ями-вап­няр­ки бу­ли по­за­си­па­ні, на­віть об­шир­на шо­па для ро­біт­ни­ків і для скла­ду на­фаб­ри­ко­ва­но­го вос­ку бу­ла го­то­ва. Сті­ни, не бі­ле­ні, ані трин­ко­ва­ні, чер­во­ні­ли­ся яс­но-чер­во­ною кра­с­кою. Сло­вом, усе бу­ло як тре­ба, аж Ле­оно­ві сер­це ра­ду­ва­ло­ся. А до­се­ре­ди­ни він і не йшов ог­ля­да­ти.- «До сього,- ка­зав,- тре­ба при­вез­ти мо­го май­ст­ра-наф­тар­ни­ка, він бу­де най­ліп­ше зна­ти, чи так усе зроб­ле­но, як тре­ба». Ру­ри і кіт­ли, і всі при­ла­ди, за­мов­ле­ні в Від­ні, вже на­дій­шли бу­ли і сто­яли на пла­цу в ве­ли­чез­них па­ках. Ле­он не дав і ві­дітх­ну­ти ні со­бі, ні ко­ням,- сей­час же пог­нав на­зад до Дро­го­би­ча, що­би при­вез­ти Шеф­фе­ля. Бе­недьо за той час мав при­ла­го­ди­ти ро­біт­ни­ків, кот­рі б за про­во­дом Шеф­фе­ля ни­ні ще по­ус­тав­ля­ли і пов­му­ро­ву­ва­ли кіт­ли та ма­ши­ни.

Приїхав і Шеф­фель. Ог­ля­нув нут­ро фаб­ри­ки, роз­мі­рив, що, як і ку­ди, і вис­ка­зав­ся ду­же пох­вально о бу­до­ві. Ле­он хо­див слід­ком за ним та тільки поц­мо­ку­вав і ру­ки за­су­ку­вав. Бе­недьо тим ча­сом з на­ня­ти­ми ро­біт­ни­ка­ми по­рав­ся на под­вір’ї ко­ло ма­шин, роз­би­вав дош­ки та пач­ки, роз­мо­ту­вав пе­ре­вес­ла на шну­ри і при­лад­жу­вав де­рев’яні ва­ли та ге­ре­ги, що­би за­тяг­ну­ти все те, ку­ди тре­ба, до­се­ре­ди­ни.

До пізнього ве­чо­ра три­ва­ли в но­вій фаб­ри­ці сту­кан­ня та бряз­ко­ти: се ус­тав­лю­ва­но і ут­верд­жу­ва­но ма­ши­ни. Де тре­ба бу­ло про­ро­би­ти більшу дір­ку в му­ро­ва­ній сті­ні для вста­в­лен­ня ру­ри, де тре­ба бу­ло під­му­ру­ва­ти ко­тел до на­леж­но­го ста­но­ви­ща,- Шеф­фель при­мі­рю­вав і за­по­ряд­жу­вав, а Бе­недьо зас­пів з ро­біт­ни­ка­ми ви­ко­ну­вав йо­го за­по­ря­д­ки. Вкін­ці з нас­тан­ням су­мер­ку все бу­ло го­то­ве.

Леон і Шеф­фель ще ос­та­ли­ся все­ре­ди­ні фаб­ри­ки. Світ­ло не­ве­лич­ких вос­ко­вих ка­ган­ців миг­ко­ті­ло та са­рах­ті­ло, від­би­ва­ючи­ся сот­ня­ми іс­кор в блис­ку­чім че­ре­ва­тім кіт­лі з по­лі­ро­ва­ної мі­ді. З ку­тів під­ні­ма­ли­ся бов­ду­ри пітьми, зви­са­ли з де­рев’яної го­лої сте­лі, не­мов гро­зя­чи при­ва­ли­ти со­бою тих кілька сла­бо бли­ма­ючих то­чок.

- Так завт­ра зач­не­те? - спи­тав з за­ду­ми Ле­он, поб­лу­див­ши очи­ма по тих тем­ні­ючих прос­то­рах, по тім гніз­ді, в кот­рім ма­ли виг­рі­ти­ся і вик­лю­ну­ти­ся йо­го зо­ло­ті сни.

- Зачнеться,- ска­зав Шеф­фель.- А ро­біт­ни­ки го­то­ві?

- А, прав­да, ро­біт­ни­ки,- ска­зав Ле­он.- Ну, бу­дуть і ро­біт­ни­ки. Те­пер то­го зіл­ля в Бо­рис­ла­ві до­сить.

- А тілько, знаєте,- ска­зав Шеф­фель,- на­ше ді­ло, теє-то, не зов­сім яс­не. То тре­ба вам пос­та­ра­ти­ся о кількох, при­на­й­мні трьох ро­біт­ни­ків та­ких, на кот­рих би зов­сім мож­на спус­ти­ти­ся. То є, що­би де не роз­ба­ла­ка­ли, не нап­ле­ли що. Тих би уміс­ти­ти тре­ба в го­лов­нім від­ді­лі дес­ти­ляр­ні, в хі­міч­ній ко­мо­рі, де, знаєте, око­неч­но ви­роб­люється це­ре­зина. Що­би про­чі ро­біт­ни­ки ду­ма­ли, що се прос­та па­ра­фіна. О то пос­та­рай­те­ся!

- Гм,- мір­ку­вав Ле­он,- трьох ро­біт­ни­ків, на кот­рих би мож­на зов­сім спус­ти­ти­ся! Прав­да ва­ша, тре­ба по­шу­ка­ти. Та тілько то шту­ка з-по­між то­го збро­ду ви­най­ти та­ких ро­біт­ни­ків!

Тим ча­сом на под­вір’ї но­вої фаб­ри­ки зіб­ра­ли­ся ро­біт­ни­ки дов­ко­ла Бе­не­дя. Во­ни жда­ли на Ле­она, щоб одер­жа­ти від нього реш­ту пла­ти і по­дя­ку­ва­ти йо­му за ро­бо­ту. Мі­сяць під­ні­мав­ся на по­гід­нім не­бі, де-де з-за бі­лої на­півп­ро­зір­час­тої мря­ки проб­лис­ку­ва­ли мля­вим світ­лом зо­ло­ті зо­рі. Ро­біт­ни­ки по­сі­да­ли на ка­ме­нях та уріз­ках з ди­лин­ня і ба­ла­ка­ли; глу­хий го­мін їх роз­мо­ви йшов на по­ле і мі­шав­ся з сріб­ним ше­по­том річ­ки, що туй обіч булько­ті­ла по ка­мін­ні. Звіс­на річ, бе­сі­да йшла про од­но, про не­дав­ній ро­біт­ни­ць­кий збір, про склад­ки і бу­ду­щі на­дії.

- По прав­ді ка­жу вам,- го­во­рив Бе­недьо,- ди­во ста­ло­ся з ту­теш­нім на­ро­дом. Ко­ли я пе­ред мі­ся­цем прий­шов до Бо­рис­ла­ва і по­чав до­пи­ту­ва­ти­ся, чи трі­бу­ва­ли во­ни як-не­будь ра­ту­ва­ти­ся, то всі або го­ло­ва­ми по­хи­ту­ва­ли, або смі­яли­ся з ме­не. А ни­ні, са­мі ви­ди­те, як усі, ста­ре й ма­ле, тис­нуться до скла­док. Ад­же до­сі вже маємо 150 ринських в од­ній тілько го­лов­ній ка­сі!

- Сто п’ятде­сят ринських,- пов­то­рив з розс­та­нов­кою один ро­біт­ник,- ну і що ж! Для од­но­го бу­ла би се під­по­мо­га, але для тільких ти­ся­чів - що то­то зна­чить?

- Правда, що ма­ло зна­чить,- го­во­рив Бе­недьо,- але ж бо вва­жай­те, що ще тиж­ня не­ма, як по­ча­ли­ся на­ші склад­ки. За мі­сяць чень наз­би­рає­ся хоть п’ятсот.

- Ну, а з п’ятьма ста­ми мож за­чи­на­ти то­то, що ви за­га­да­ли?

- Гм, тре­ба доб­ре об­ра­ху­ва­ти­ся з си­лою і з гріш­ми,- ска­зав Бе­недьо.- Чис­ля­чи на про­жи­ток од­но­му чо­ло­ві­ко­ві лиш пів­то­ра ринсько­го на тиж­день, чис­ля­чи да­лі, що без­ро­бо­ти­ця по­тяг­не тиж­день і нам прий­де­ся про­го­ду­ва­ти че­рез той час лиш ти­ся­чу лю­да, то в ка­сі му­сить бу­ти на те най­мен­ше пів­то­ри ти­ся­чі ринських. Най­мен­ше, ка­жу, бо, крім про­жит­ку, бу­дуть ще ін­ші ви­дат­ки.

- Півтори ти­ся­чі ринських! - скрик­ну­ли в один го­лос ро­біт­ни­ки.- Гос­по­ди ми­ло­серд­ний, ко­ли ж ми та­ку су­му зло­жи­мо? Та за той час по­ло­ви­на нас ту го­ло­дом пе­рем­ре, а з се­лів де­сять ти­сяч но­вих при­бу­де!

- Що ж ро­би­ти,- ска­зав сум­но Бе­недьо,- на то вже, ба­чу, не­ма ра­ди. Більших скла­док ро­би­ти не мож, бо й так жи­ди ури­ва­ють нам на пож­дім пос­ту­пі, а як діз­на­ються о на­ших склад­ках, то ще більше бу­дуть ури­ва­ти. Тре­ба сто­яти при своїм, скла­да­ти і тер­пі­ти ще хоть три мі­ся­ці!

- Три мі­ся­ці! Хто знає, що за три мі­ся­ці мо­же ста­ти­ся!

Замовкли ро­біт­ни­ки, і сум за­ляг не­ве­лич­ку го­мо­ня­чу гро­мад­ку. Бе­недьо важ­ко по­хи­лив го­ло­ву до­до­лу. Він і спра­в­ді по­чу­вав, що ді­ло пе­ку­че, що най­більша си­ла сього лю­ду ле­жить в йо­го хви­ле­вім роз­буд­жен­ні і що не по­ко­рис­ту­ва­ти­ся тим роз­буд­жен­ням зна­чить - ви­пус­ти­ти з рук го­лов­ну пру­жи­ну ді­ла. Але що ж бу­ло ро­би­ти? Гро­шей не бу­ло, щоб за­раз за­ча­ти змо­ву. При­хо­ди­лось все-та­ки че­ка­ти.

- А ту й ще од­на річ,- про­мо­вив знов Бе­недьо, про­ки­нув­ши­ся з за­ду­ми.- Ме­ні прий­десь вер­та­ти до Дро­го­би­ча.

- До Дро­го­би­ча? А то по­що? - скрик­ну­ли ро­біт­ни­ки.

- Ну, по­що? Ту моя ро­бо­та, як ви­ди­те, скін­чи­ла­ся.

- Шукайте ін­шої.

- Або ж ту без ме­не не обій­де­ся? Прав­да, жаль чо­ло­ві­ко­ві по­ки­да­ти та­ку спра­ву, над кот­рої зас­но­ван­ням тру­див­ся і ду­мав…

- Ну, то й не по­ки­дай­те!

- Се пев­но, що тре­ба б не по­ки­да­ти, ко­би тілько спо­сіб­ність бу­ла.

Робітники по­чу­ва­ли се доб­ре, а на­віть і в Бе­не­дя про­ки­да­ла­ся не раз то­та дум­ка, що без нього ці­ла спра­ва мог­ла би лег­ко зій­ти на фальши­ву до­ро­гу і