Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- Пристаємо! Прис­таємо!

- А на то­то чи прис­таєте, що­би дві тре­ти­ни ли­ша­ли­ся в част­ко­вих ка­сах, а од­на тре­ти­на що­би йшла до го­лов­ної ка­си?

- Ні, най дві тре­ти­ни йде до го­лов­ної ка­си! Во­ли­мо да­ва­ти по два цен­ти, а що­би тілько нам усім швид­ше яка по­лег­кість вий­шла!

- А до го­лов­ної ка­си я би га­дав виб­ра­ти до за­ря­ду трьох лю­дей, кот­рих доб­ре знаєте і кот­рим мо­же­те за­ві­ри­ти. А го­лов­на річ, що­би ка­са бу­ла у та­ко­го чо­ло­ві­ка, що ту має яку свою по­сі­лість.

- Ба, а де ж ту та­ко­го най­ти, ко­ли всі ми зай­шлі, бід­ні?

- Я знаю та­ко­го чо­ло­ві­ка - ста­ро­го Ма­тія, що у него ту своя ха­ти­на. Я би га­дав, що най­ліп­ше ка­су у него по­міс­ти­ти. І то так, що­би кож­дий част­ко­вий ка­сієр міг кож­до­го ча­су прий­ти і пе­ре­ра­ху­ва­ти, що і від­ки є в ка­сі, і опо­віс­ти­ти о тім своїх лю­дей. Два дру­гі при го­лов­ній ка­сі ма­ли би що­тиж­день хо­ди­ти по ко­ша­рах і зби­ра­ти гро­ші. Та­ким спо­со­бом усе бу­ло би без­печ­ні­ше, що ніх­то ані не оцига­нить ні­ко­го, ані со­бі гро­шей не прис­воїть. Чи прис­таєте на то­то?

- Пристаємо! Прис­таємо!

- А де є той Ма­тій? Хо­че­мо ви­ді­ти єго! - зак­ри­ча­ли де­які, кот­рі не зна­ли Ма­тія. Ма­тій ви­ліз на ка­мінь і пок­ло­нив­ся гро­ма­ді.

- Ти що за оден? - зак­ри­ча­ли до нього.

- Ріпник, лю­ди доб­рі.

- У те­бе є своя ха­та?

- Своя не своя, а так, як би своя. Моєї не­віст­ки ха­та, але во­на в служ­бі, не си­дить тут­ка.

- А прий­меш­ся, що­би у те­бе бу­ла на­ша ка­са і що­би ти мав нам за неї да­ва­ти від­по­відь?

- Як пе­ред бо­гом і своїм сум­лін­ням, так і пе­ред ва­ми. Ко­ли ва­ша во­ля на то, я го­тов пос­лу­жи­ти гро­ма­ді. А впро­чім, вас ту з по­ло­ви­на знає ме­не.

- Знаємо! знаємо! - оз­ва­ли­ся мно­гі го­ло­си.- Мож­на пок­лас­ти­ся на него!

- Ну, а ко­го ж на дру­гих ка­сієрів ви­би­ра­ти? - пи­та­ли ріп­ни­ки.

- Вибирайте ко­го знаєте, а най­мім та­ких, що­би мог­ли до­б­ре бі­га­ти,- ска­зав Бенедьо.

- Будь ти!

- Ні, я не мо­жу - сла­бо­ви­тий, як ба­чи­те, та й за­ня­тий над­то при ро­бо­ті, не змо­жу бі­га­ти. А що змо­жу, то й без ва­шо­го ви­бо­ру бу­ду ро­би­ти.

За сим Бенедьо по­дя­ку­вав гро­ма­ді за пос­лу­хан­ня і зліз із ка­ме­ня. По­чав­ся шум і га­мір між ріп­ни­ка­ми. До Бе­не­дя ти­с­ли­ся ріп­ни­ки, що­би стис­ну­ти йо­го за ру­ку, гля­ну­ти йо­му в ли­це і го­лос­ним, щи­рим сло­вом по­дя­ку­ва­ти за доб­ру ра­ду.

Між тим ро­біт­ни­ки швид­ко зго­ди­ли­ся виб­ра­ти за двох дру­гих ка­сієрів Прий­де­во­лю і Се­ня Ба­са­ра­ба.

- Дякуємо за ви­бір і за ва­шу доб­ру ві­ру! - гук­нув Сень до гро­ма­ди.- Пос­та­раємся доб­ре пос­лу­жи­ти на­шій за­гальній спра­ві! А те­пер, хто що мо­же, про­шу ски­ну­ти по цен­то­ві, по два, що­би на­ша ка­са від по­чат­ку не сто­яла пус­то!

- Гурра! По цен­то­ві до ка­си! - зак­ри­ча­ли ро­біт­ни­ки.

- Скидайте кож­дий по цен­то­ві, але кож­дий,- ска­зав Ма­тій,- то та­ким спо­со­бом, по­ра­ху­вав­ши, бу­де­мо зна­ти, кіль­ко нас ту є!

Пристали й на то, і ко­ли зіб­ра­но гро­ші, на­чис­ли­ли 35 ринських.

- Півчверта ти­ся­ча нас зій­шло­ся! - крик­нув Сень Ба­са­раб.- В ка­сі на­шій трид­цять і п’ять ринських! А чи тяж­ко нам прий­шло ски­ну­ти тільку су­му?

- Що то за си­ла - гро­ма­да! - го­во­ри­ли між со­бою ріп­ни­ки.- Доб­ре то який­сь ска­зав: гро­ма­да плю­не по ра­зу, та й од­но­го по­то­пить!

Гамір зміг­ся, але був се вже не по­ну­рий, три­вож­ний га­мір при­би­тої без­рад­ної ма­си; се був ве­се­лий га­мір пчіл, що і для них нас­та­ла вес­на і зац­ві­ли цві­ти, і ожи­ла на­дія щас­ли­ві­шо­го жит­тя.

Діла йшли ду­же доб­ре. Ле­он Гам­мерш­ляг хо­див зем­лі не до­ти­ка­ючи з гор­дос­ті і ра­дос­ті. Все йо­му уда­ва­ло­ся щас­ли­во, і хоть се був тільки по­ча­ток го­лов­но­го ді­ла, то вже той по­ча­ток ві­щу­вав доб­ре про вда­чу ці­лос­ті. І так по­пе­ред усього від «Вос­ко­вої спіл­ки» з Ро­сії Ле­он одер­жав ось яку звіст­ку: «Пос­та­чай­те це­ре­зин, ко­ли мож­на, ще й пе­ред кон­т­рак­то­вим тер­мі­ном. Спіл­ка ула­ди­ла щас­ли­ву шту­ку. При по­мо­чі, знаєте, звіс­них ту­теш­ніх спо­со­бів нам уда­лось зак­лю­чи­ти з св. си­но­дом конт­ракт на дос­та­ву це­ре­зи­ни до це­рк­вів пра­вос­лав­них. 100 000 кав­цій зло­же­но. Жде­мо від вас віс­ті, ко­ли бу­де го­тов пер­ший ла­ду­нок».

Прочитавши то­ту звіст­ку, Ле­он мов на кри­ла під­няв­ся. Зна­читься, ді­ло уг­рун­то­ва­не міц­но і трив­ко. Він за­раз же за тим ру­шив до Бо­рис­ла­ва, щоб пог­ля­ну­ти, як стоїть бу­до­ва фаб­ри­ки. По до­ро­зі він ду­же бід­ку­вав, що бу­до­ва ще аж че­рез тиж­день має бу­ти го­то­ва і що не мож­на так-та­ки відзавт­ра за­ча­ти фаб­ри­ка­ції вос­ку. Що ці­ла то­та фаб­ри­ка­ція бу­ла влас­ти­во конт­ра­фак­цією, об­манст­вом,- про се Ле­он ані крих­ти не ду­мав. По­чут­тя спра­вед­ли­вос­ті бу­ло у нього вза­га­лі ду­же не­яс­не, а вже ж то­го по­чут­тя, що іс­ну­ючі ус­та­ви і при­пи­си дер­жав­ні обов’язу­ють в чім-не­будь уся­ко­го го­ро­жа­ни­на, сього по­чут­тя у Ле­она, як і вза­га­лі у на­ших жи­дів, лед­ве чи був і слід який-не­будь.

За улад­жу­ван­ням уся­ких бі­жу­чих діл в Дро­го­би­чі, особ­ли­во за кло­по­та­ми при заку­пу­ван­ні си­ро­го вос­ку зем­но­го від різ­них дріб­них влас­тив­ців, Ле­он уже більше як тиж­день не заг­ля­дав до Бо­рис­ла­ва і не знав, що і як там ді­є­ть­ся. Він у всім пок­лав­ся на Бе­не­дя, пе­ре­ко­нав­ши­ся вже по­пе­ре­ду, що ді­ло своє він ро­бить со­віс­но і доб­ре. Але як же зди­ву­вав­ся Ле­он, ко­ли, приїхав­ши до Бо­рис­ла­ва, по­ба­чив, що при но­вій бу­до­ві ро­біт­ни­ків не­ма, крім кількох, що до­кін­чу­ва­ли по­би­ва­ти дах, і ко­ли Бе­недьо вий­шов суп­ро­ти нього з за­яв­ле­ни­ям, що йо­го ді­ло вже скін­че­не, бу­до­ва впо­в­ні го­то­ва і ос­тається тільки йо­му ог­ля­ну­ти все до­оч­не і від­пус­ти­ти йо­го. Ле­он сам не знав, що й ка­за­ти на та­ку ра­діс­ну нес­по­ді­ван­ку, і ко­ли б Бе­недьо був «пан» бу­дов­ни­чий, а не прос­тий ро­біт­ник і не­дав­ній по­міч­ник му­ляр­сь­кий, він був би об­няв і ви­ці­лу­вав йо­го з ве­ли­кої ра­дос­ті. Зна­читься, щас­тя нез­мін­но всмі­хається йо­му! Зна­читься, во­но підс­лу­хує йо­го таємні дум­ки і ба­жан­ня і, мов ко­хан­ка, бі­жить на­пе­ред нього, що­би в миг ока спов­ню­ва­ти їх! Ра­дість ши­ро­ко роз­ли­ла­ся по Ле­оно­вім ли­ці. Він по­чав дя­ку­ва­ти Бе­недьові і пі­шов з ним ог­ля­да­ти бу­до­ву. Во­на сто­яла пе­ред ним у всій своїй по­каз­нос­ті: дов­га-дов­га,